СПО́РИТИСЯ, рюся, ришся, недок., розм. Те саме, що спо́рити 1. Мужик із жінкою часто спорились: кому з них робити трудніш (Україна.., І, 1960, 214); Науково з ним споритися вона не годна (Коб., III, 1956, 323); Часом княгиня Ольга жахається, — що ж це сталось нині на Русі? Адже споряться між собою землі, городи, села, всі люди! Куди, куди йде Русь? (Скл., Святослав, 1959, 53).

СПОРИ́ТИСЯ, ри́ться, недок., розм. Іти, здійснюватися успішно і швидко (про роботу, діяльність). Труд спориться, коли співа душа. Хай буде це чи повість, чи поема (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 11); Андрій хотів того дня закінчити роботу над діжкою, але ніяк не спорилася в нього праця (Томч., Готель.., 1960, 90); Життя справді стає дедалі кращим і веселішим. А коли добре живеться, то й робота спориться (Ком. Укр., 7,1960, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 573.