САБОТА́Ж, у, ч.

1. Навмисний зрив роботи, який виявляється у прямій відмові від неї або у недбалому, несумлінному її виконанні. Після революції 18 березня частина чиновників утекла у Версаль, а ті, що залишились, зустріли, нову владу саботажем (Нова іст., 1957, 13); Боротьба радянських патріотів на зайнятій фашистами території мала найрізноманітніші форми, починаючи від масових актів саботажу і кінчаючи сміливими операціями бойових груп і загонів (Ком. Укр., 5, 1965, 30).

2. чого. Прихована протидія здійсненню чого-небудь. — Навчені досвідом минулої осені, німці [фашисти] прикладуть усіх сил, щоб не допустити до саботажу весняної кампанії (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 80).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 7.