РІДНЯ́, і, ж.
1. збірн. Чиїсь родичі близькі або далекі. [Горпина:] Розтривожили ви мене піснями. Плачу я, що мене моя рідня цурається (Н.-Лев., II, 1956, 508); Мало не всі з присутніх когось із рідні отоді втратили: Гармаші — батька, дядько Мусій — племінницю.., у Тимка на засланні батько (Головко, II, 1957, 404); * У порівн. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 100).
◊ Вступа́ти (вступи́ти) в рідню́ див. вступа́ти1.
2. кому, розм. Родич або родичка кому-, чому-небудь. — Та я оце зроду не буду його годувати! Що він мені?! Рідня? (Коцюб., І, 1955, 437); Безстрашний і грізний Кибальчич доводиться далекою ріднею їхній сім’ї (Стельмах, І, 1962, 250); — Який він там у тебе не є, але він тобі таки батько: рідня найрідніша! (Гончар, Тронка, 1963, 264); // перен. Який має у певному відношенні подібність до когось, чогось, схожість з ким-, чим-небудь. Пуста голова — баранові рідня (Укр. присл.., 1963, 398).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 559.