ПРОСТИГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОСТИ́ГНУТИ і ПРОСТИ́ГТИ, гну, гнеш, док.

1. Втрачаючи тепло, ставати холодним. Вітер віє-повіває, Казаночок простигає (Щог., Поезії, 1958, 63); Розпалена за день земля швидко простигала (Тулуб, Людолови, І, 1957, 321); Кличе мати вечеряти — галушки простигли (Чуб., V, 1874, 10).

◊ І (й) слід прости́г див. Слід¹.

2. перен., розм. Заспокоюватися. Він швидко сердився, швидко й одходив й простигав, як звичайно буває з дуже нервовими людьми (Н. — Лев.. IV, 1956, 130); — Я хочу думати, що ви не простигли ще від вбивства цих фашистських молодчиків і тому такий збуджений (Довж., І, 1958, 304); // Втрачати колишню силу (про почуття). Перший запал кохання простиг, прийшов тихіший час (Гр., II, 1963, 41).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 295.