ПРИПУХА́ТИ1 а́є, недок., ПРИПУ́ХНУТИ, не, док.
1. Трохи напухати (про органи, частини тіла, місця на тілі). Не зоставила мати живого тіла на дочці, на другий день опухша [опухла], як пуп синя, качалася вона по полу, тоді як у Василя тілько трохи ніс припух (Мирний, IV, 1955, 72); Незчувся Степан, як, пригнув-шися, підлетів до воріт, як з розмаху ляснув грубою долонею по свіжому, примхливому, наче візерунок, рум’янцю дукача. Лише пам’ятає, що вся права щока Якова одразу припухла і залила вогнем навіть щетинисту скроню (Стельмах, II, 1962, 11).
ПРИПУХА́ТИ2, а́ю, а́єш, недок., фам. 1. Марнувати час у спанні, в бездіяльності, лінощах. [Гаєнко:] Люди роблять, ну, а Гришка, звісно, припухає… [Григор:] Я не спав. Думки та мрії… (Голов., Драми, 1958, 339); — Начальство з району скоро нагряне. Вибори ж увечері, а ти знов припухаєш. Ну, що я їм скажу, коли спитають, а хто сьогодні на роботу не вийшов? Пилип (Кучер, Трудна любов, 1960, 438); — Я не поїду!.. — Ну й чорт з тобою, сиди в цьому жабнику [на острові], припухай на дозвіллі… (Збан., Курил. о-ви, 1963, 79).
2. Терпіти якісь труднощі. — Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? (Гончар, III, 1959, 227); Прийде до нього чоловік: «Чуєш, Денисе, рятуй, припухаю», і Денис рятує (Сенч., Опов., 1959, 141).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 719.