ПОЗІХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. Мимовільно глибоко вдихати повітря широко відкритим ротом і зразу ж видихати його (при бажанні спати, при втомі і т. ін.). — Стоїть [Копронідос] та позіхає ще й рота не затуляє долонею (Н.-Лев., III, 1956, 392); Позіхають [семінаристи], базікають про те, про се, а спати не йдуть (Вас., Вибр., 1950, 118); Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз (Вільде, Сестри.., 1958, 282); // рідко. Те саме, що зітха́ти 1. Сидить козак на могилі, думає-гадає, А як гляне на Вкраїну — тяжко позіхає (Укр.. лір. пісні, 1958, 447); * Образно. Рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 153); * У порівн. Старшина майже не почуває болю. Йому тільки дедалі важче дихати, і він хапає повітря, ніби позіхає (Гончар, Новели, 1954,. 20).

◊ Позіха́ти в кула́к див. кула́к.

2. чим і без додатка, перен. Бути розкритим, показувати, виявляти глибочінь, провалля; зяяти (про отвір, печеру, рану і т. ін.). Дев’ятий грізний вал! У глибині якісь печери позіхали чорні (Л. Укр., І, 1951, 184); Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун (Коцюб., II, 1955, 337..); // чим. Обдавати чим-небудь. А наздогін за ним [повітрям] так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум’ям… (Коцюб., І, 1955, 315).

3. на що, перен. Те саме, що зазіха́ти. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи (Граб., І, 1959, 112).

4. перен. Дути злегка або час від часу; повівати (про вітер). Утомилась завірюха, Де-де позіхає (Шевч., І, 1963, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 817.