ПОЖО́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до пожува́ти 1. Піднявши [шнур], скидає [Хайалі] стару наживу, об’їдену здебільша, пожовану (Вишня, І, 1956, 185).

2. у знач. прикм. Те саме, що жо́ваний 2. На конверті, що його заклеїли пожованим хлібом, Серьога вивів: «Москва, .. товаришу Леніну» (Панч, II, 1956, 425).

3. у знач. прикм., розм. Дуже пом’ятий. — Поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі,.. мені здавалося, що я не думаю про вас (Загреб., Диво, 1968, 25).

4. у знач. прикм., перен., розм. Те саме, що заяло́жений 2. Заволодівши її очима, твердо сказав [Саїд]: — Ми не можемо далі зустрічатися, щоб у банальних, пожованих балачках марнувати час, Любов Прохорівно! (Ле, Міжгір’я, 1953, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 777.