ПОДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, док.

1. неперех. Док. до дзвони́ти. Настя.. ступила на низький ганок і подзвонила (Л. Укр., III, 1952, 582); Завадка.. схопив з стола склянку і подзвонив нею об графин (Вільде, Сестри.., 1958, 474); В посту центрального управління знов подзвонив телефон (Трубл., Шхуна.., 1940, 298); Хотів [Василь] подзвонити матері. Набрав номер — зайнято (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 19); Подзвонив комбат і передав Сагайді командування ротою (Гончар, III, 1959, 123); — Ти увечері піди до нього, та, гляди, язика свого придержуй… Ананій буде його розгойдувати, щоб ти про діла подзвонив… (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 411).

2. перех. Ви́кликати дзвінком. Він подзвонив лакея; розпитав, що то [за гомін, тупіт] (Мирний, І, 1949, 302); Він тут же.. подзвонив санітарку (Ю. Янов, II, 1954, 80).

3. неперех. Дзвонити якийсь час.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 740.