НІМІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. Втрачати здатність говорити. Мати дивиться на неї, Од злості німіє (Шевч., І, 1951, 167); Чирва раптом німіє, дивиться розширеними з жаху очима (Мик., І, 1957, 93); * Образно. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає… І на ножах в крові німіє (Шевч., І, 1951, 202).

2. перен. Втрачати чутливість, заклякати. У мисливців німіли від морозу ноги (Трубл., Лахтак, 1953, 55); Б’є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять, німіють від болю мокрі, розчервонілі руки (Гончар, II, 1959, 163).

3. перен. Сповнюватися тишею. Сонце заходить, гори чорніють. Пташечка тихне, поле німіє (Шевч., II, 1953, 20); Місто німіє, гасить світло і покривається сном (Мирний, III, 1954, 150); // Ставати нерухомим (про море). Котовський заходив у море по коліна в найдужчий дванадцятибальний шторм — і хвилі опадали, а море німіло в мертвому штилі (Смолич, V, 1959, 28).

Німі́є се́рце (душа́) — кого-небудь охоплюють великі переживання, хвилювання у зв’язку з чим-небудь. Замерзли груди в бідняка, Душа німіла з переляку (Граб., І, 1959, 207); Коли їхали через знайоме місто.., серце його боляче стискалось і німіло (Кол., Терен.., 1959, 368).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 425.