НА́ДМІР, у, ч.

1. Кількість чого-небудь, що перевершує потребу в ньому; надлишок. Злакові трави найбільш чутливі до надміру вологи в грунті (Колг. Укр., 9, 1956, ЗО); Саме від надміру води криничани терпіли часом справжнє лихо (Гончар, Таврія, 1952, 16).

2. Дуже велика кількість, вищий ступінь чого-небудь. — Бачиш, — додала вона, всміхаючись і підводячи на нього очі, — стаю забобонною з надміру щастя (Фр., VI, 1951, 315); Надмір сил у кожнім русі. Кров жива в ударі кожнім (Рильський, II, 1960, 75); Обличчя кругле, розповніле, але в поворотах голови відчувається надмір вольової енергії, внутрішньої зібраності (Руд., Остання шабля, 1959, 165).

НАДМІ́Р, присл., рідко. Те саме, що надмі́ру. [Публій:] Здоров, Хузане! [Xуса:] Щасливий надмір, що тебе вітаю! (Л. Укр., III, 1952, 170); Він побачив людей трохи запізно, надмір захоплений своєю їздою (Рибак, Новий день, 1937, 51).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 73.