МОГИ́ЛА, и, ж.
1. Яма для поховання померлого. Там матір добрую мою. Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила (Шевч., II, 1953, 229); Брянського в тих же парусинових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу (Гончар, III, 1959, 125); Під Ленінградом у могилі чесній Лежить мій друг, що вмер за Ленінград (Рильський, II, 1960, 325); // Місце поховання і насип, горбик на ’ньому. Викопали хлопці яму чумакові; Наспід положили дошки ясенові; ..Вивели могилу, помолились богу Та й пішли збираться мовчки у дорогу (Щог., Поезії, 1958, 103); Ми поїхали з Канева на Шевченкову могилу низом, понад Дніпром (Н.-Лев., II, 1956, 381); * У порівн. А кругом тихо, як у могилі (Мирний, І, 1954, 270); [А д а м: ] Жадного слова не можуть видобути з нього. Мовчить, як могила (Ірчан, І, 1958, 154).
Бра́тська моги́ла див. бра́тський.
2. перен. Смерть. — Пусте … тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерті старих піде все краще, — потішав його Рустем (Коцюб., II, 1955, 127); — Все! — вигукнув він, весело похитуючись.— Капець!.. Тут наша могила! (Гончар, III, 1959, 147); // у знач. присудк. сл. Кінець, смерть. Де з’явиться наша сила — там фашисту могила (Укр.. присл.., 1955, 400).
◊ В моги́лу пі́де що — що-небудь не буде відоме нікому ніколи, до самої смерті. — Ніхто й слова не почує про тебе. Що було між нами — і в могилу піде! (Стельмах, II, 1962, 38); Диви́тись у моги́лу — бути тяжко хворим, бути близьким до смерті; До [са́мої] моги́ли — до кінця свого життя. [Сербин: ] Взяла ти, Мар’яно, мов серце, і не буде йому покою до самої могили (Вас., III, 1960, 32); За юних літ Нам видиться видимий світ Так свіжо, як його б хотіли Ми бачити аж до могили (Рильський, II, 1960, 46); Заганя́ти (загна́ти) у моги́лу див. заганя́ти1; Знайти́ моги́лу див. знахо́дити; Копа́ти (ри́ти) моги́лу (моги́ли) кому — те саме, що Копа́ти я́му (див. копа́ти).- Не женитися ж їдемо, — говорив він.., — а німцеві могили рити (Тют., Вир, 1964, 462); Ляга́ти (лягти́) в моги́лу див. ляга́ти; Стоя́ти одніє́ю (одно́ю) ного́ю в моги́лі див. нога́; Хоч у моги́лу ляга́й (лізь) — про дуже скрутне, безвихідне становище. Про одне тільки мова — про своє убозтво, свою нужду, що їсти дома нічого, що з дітьми хоч у могилу лягай (Цюпа, Назустріч.., 1958, 442); Тут живому хоч у могилу лізь (Кол., На фронті.., 1959, 99); Узяла́ моги́ла кого — хто-небудь помер. Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце? Та де! — Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості (Ю. Янов., II, 1958, 10).
3. Високий насип на місці давнього поховання. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори. Та про волю нишком в полі з вітрами говорять (Шевч., І, 1963, 65); Сивий Улас Рева, дебелий, як віл, стоїть на скіфській могилі з двома круторогими волами і вдивляється в степ (Довж., І, 1958, 79); Не бував ти у наших краях! Там же небо — блакитні простори… Там степи, там могили, як гори (Тич., І, 1957, 8).
Сторожова́ моги́ла див. сторожови́й.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 772.