КУЧУГУ́РА, и, ж.

1. Невелика полога гора; горб. За містом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега, і вони швидко зійшли на високу, зарослу травою, піскову кучугуру (Сміл., Пов. і опов., 1949, 45); Береги далеко. Правий — гори, кучугури і переярки в лісах. Лівий — мілини, пісок, верболози (Смолич, II, 1958, 44); * Образно. В кучугурах хмар заплескалась сіра світанкова смуга (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 114).

2. розм. Те саме, що ку́па 1. Вітер вив, мов дикий звір, і, змітаючи цілі кучу гури снігу, підіймав їх догори, до білих хмар, що низько повисли над землею (Коцюб., І, 1955, 31); Вутанька внесла знадвору в’язку свіжої соломи.. Хлопець, здається, цього тільки й ждав! стрибнув десь згори просто в золоту кучугуру (Гончар, II, 1959, 161); Оглядав [Молокан] пожвавлені чайхани, розкриті від росяних циновок кучугури динь та кавунів (Ле, Міжгір’я, 1953. 338).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 424.