КЛОА́КА, и, ж.

1. Підземний канал для відведення нечистот у місті; підземний стік; // Помийна яма, звалище.

2. перен., ірон. Про забруднене, запущене із санітарного погляду місце, приміщення тощо. Ми [арештанти] ж тут живемо в клоаці (Фр., X, 1954, 151); // зневажл. Про аморальне, нікчемне, розпусне суспільне середовище.

3. зоол. Вивідний отвір, спільний для кишечника й сечостатевих органів у деяких хребетних тварин. У задній відділ кишки відкриваються протоки, нирок і органів розмноження. Тому він дістав особливу назву — клоаки (Зоол., 1957, 89).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 187.