ДАВИ́ТИСЯ, давлю́ся, да́вишся; мн. давляться; недок. 1. чим і без додатка. Забивати собі горло великим шматком їжі. Хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби (Мирний, III, 1954, 288); * Образно. А «ненажера» [молотарка] тим часом не тільки не давилася, а ще більше.. дерла свого рота (Мирний, IV, 1955, 248); // Задихатися, душитися (від приступу кашлю, сліз і т. ін.). Параска Тихонівна, давлячись слізьми, кусала подушку (Ю. Янов., І, 1958, 451); Дівчина, давлячись плачем, знаходить своїми шорсткими.. долонями парубочі пальці і довірливо нахиляється до них (Стельмах, Хліб.., 1959, 128).

2. перен. Їсти що-небудь малопоживне, одноманітне. І на сей раз кріпаки, укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали [волі]… (Мирний, IV, 1955, 214); — А що б же .. ходив би [Матюха] обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! (Головко, II, 1957, 48); — Книжки купують [бідняки], а самі картоплею давляться (Багмут, Опов., 1959, 6).

3. розм. Позбавляти себе життя удушенням. [Петро:] Такі мене гіркі думки взяли, така несамовита туга облягла мою душу — хоч давися! хоч топися! (Мирний, V, 1955, 182); // тільки наказ. сп., вульг. Уживається як лайливе побажання. — Не дивись, а то з’іси. Ось на, давись! (Дає [божевільна] дулі і співає) (Шевч., II, 1953, 99); — Пан дав по два сороківці за день орання. — Нехай давиться ними! Не діжде! Не підемо! (Фр., VIII, 1952, 10); — Дались тобі ті п’ять карбованців, подавилася б ти ними ще ниньки. — Не подавлюся, давися ти, як залишив їх у себе (Стельмах, І, 1962, 11).

4. тільки недок. Пас. до дави́ти 4-6. З пальця меду не добудешся,.. не давиться (Номис, 1864, № 5254).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 204.