ВИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., книжн. 1. заст. Перебувати, бути присутнім, жити де-небудь. Рано спати клала [мати дочку].. І всю ніченьку над нею витала, не спала. (Шевч., II, 1963, 28); Повій, вітре, повій, буйний, Повій з того краю, Де живе моє серденько — Де милий витає (Бор., Тв., 1957, 55).

2. Літати, ширяти в повітрі. Орел за хмарами витав, Неначе вперше так літав (Граб., I, 1959, 409).

3. Бути відчутним, незримо присутнім де-небудь. Ще до мого часу витали там [у семінарії] тіні таких директорів, як відомий кирило-мефодіївець Посяда (Вас., IV, 1960, 15); Та як ти далеко, запашний мій раю, Де радість витає, сміється блакить (Зеров, Вибр., 1966, 476); І на новій радянській сцені, Де правда крила простягла, Витає неув’ядний геній Тії [М. Заньковецької], що правду нам несла (Рильський, III, 1961, 54).

◊ Вита́ти ду́мкою (думка́ми) де-небудь — переноситися в думках до іншого місця. Він дивився тужливо своїми по-дитячому невинними очима на смужку неба в загратованому віконці і, видно, витав думкою десь далеко-далеко (Збан., Єдина, 1959, 153); Вита́ти в емпіре́ях (у хма́рах) — бути мрійником, сприймаючи дійсність наївно, нереально. — Ви просто дитина! — І досі в емпіреях витаєте! — крутнув [о. Миколай] рукою навколо чола і розсміявся (Стельмах, Хліб.., 1959, 421); Дожила [Катря] до сивого волосся, а все ще у хмарах витає (Мур., Свіже повітря.., 1962, 18).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 507.