ХВАТА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., рідко ХВАТИ́ТИ, хвачу́, хва́тиш, док., перех., розм. Те саме, що хапа́ти¹. — Мій таточку! це я прийшла.— За руки хватаю.— Це я,— кажу. А він мені Шепче: — Я прощаю. Я прощаю (Шевч., II, 1963, 311); Він таки хватив у жменю горіхів, та до Марусі: — Чи чіт, чи лишка? (Кв.-Осн., II, 1956, 29); Вони [молоді робітники] не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок (Вишня, І, 1956, 334).

&́9671; Хвата́ти за го́рло див. го́рло.

ХВАТА́ТИ², а́є, недок., ХВАТИ́ТИ, хва́тить, док., безос., розм. Бути достатнім для кого-, чого-небудь; вистачати. Сама думка про те, що й Василь це п’є, примушувала його боротися з хворобою, скільки хватало сили (Ю. Янов., II, 1954, 104); — Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би (Тют., Вир, 1964, 171); Синам мужицьким всі шляхи відкриті? Аби хватило волі та снаги (Бажан, Вибр., 1940, 172).

&́9671; Кле́пки не хвата́є в кого — те саме, що Нема́є одніє́ї кле́пки [в голові́] (див. кле́пка). — Ой, гарячий ти, Мусію, та клепки не хватає! — сказала сама собі Мар’яна, зітхнувши важко (Кос., Новели, 1962, 86); Со́вісті хвати́ло (хвата́є) див. со́вість.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 35.