ТИНО́К, нка́, ч.

1. Зменш.-пестл. до тин. Знайду я плець [садибу] над озерком, Загороджу курінь лісковий! Поставлю вулики рядком, А повзбіч [біля] їх тинок лозовий (Щог., Поезії, 1958, 301); Од гурту одділився Грицько.. та ще декілька старших хлопців, перелізли, через тинок, пішли ставищем (Вас., І, 1959, 152).

◊ Під тинко́м — те саме, що Під (по́під) ти́ном (тина́ми) (див. тин). Хома з Паньком живуть було панками. На старість — прожились: обидва з торбинками Співали Лазаря — і вмерли під тинком (Бор., Тв., 1957, 143).

2. Щит, сплетений з лози, очерету тощо, яким щось загороджують або перегороджують. Кефаль вже почала вертатися з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками (Н.-Лев. II, 1956, 239); — Ось і наша хата, — показав провожатий ветхенький бліндажик, обставлений тинками, плетеними із лози (Тют., Вир, 1964, 313).

3. Па в українському танці. Стоячи півколом у глибині сцени і тримаючись за руки, дівчата на сім тактів музики виконують дуже стримано рух «тинок» (Збірник укр. нар. танців, 1957, 22); Розширився діапазон і в середніх та високих тинках, які в поєднанні з іншими рухами чи окремими їх деталями прикрашають український танець (Нар. тв. та етн.. 3, 1968, 42).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 114.