Про УКРЛІТ.ORG

суворо

СУВО́РО, присл.

1. Присл. до суво́рий 1-6. Запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів (Мирний, III, 1954, 265); — Не здумайте тікати, — суворо сказав Андрій і поплескав рукою по чорному стволу гвинтівки (Тют., Вир, 1964, 425); Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів (Гончар, III, 1959, 243); Прошу не судити мене суворо (Довж., І, 1958, 27); Кандиба деякий час суворо дотримував обіцянку і зовсім не пив (Дмит., Розлука, 1957, 175); Німотний кипарис, хороший мій знайомий, Суворо зводиться в мінливі небеса (Рильський, II, 1960, 135).

Суво́ро попере́дити див. попереджа́ти.

2. у знач. присудк. сл. Про відсутність будь-яких послаблень, поблажливості. — «Грабуй награбоване», так, чи що?! Ні, цей номер у нас не пройде!.. Щодо цього в Килигея було суворо (Гончар, II, 1959, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 820.

вгору