СТО́ГІН, гону, ч.

1. Протяжливий жалібний звук, який видає людина від болю, туги і т. ін. Почувся слабий стогін матері. Харитя.. підбігла до ліжка (Коцюб., І, 1955, 14); Відкрив [противник] вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого (Гончар, III, 1959, 234); — Ой, як же не плакати, коли навкруги лихії люди, — з стогоном промовила Марина Хомівна (Хижняк, Тамара, 1959, 176); З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін (Скл., Святослав, 1959, 28); * У порівн. — Ленін помер! — Ленін!.. — вихопилось у всіх, як стогін (Довж., І, 1958, 472); // Подібний до такого звуку крик, який видає тварина від болю і т. ін. Жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уляна не могла чути того стогону (Тют., Вир, 1964, 514): // Жалібний крик (перев. птахів); квиління. Чайки.. з стогоном пролітали наді мною (Донч., Секрет, 1947, 20); // перен. Протяжливий шум, гул, що нагадує такий звук. Свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном (Кобр., Вибр., 1964, 167); Перебиті мости із стогоном падали в холодну глибінь Дунаю (Жур., Вечір.., 1958, 269); З гуркотом, стогоном, ревом ринула брила вниз в провалля (Ю. Янов., IV, 1959, 116).

Сто́гін стої́ть: а) про неугавний плач, зойк і т. ін. Стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той щось белькоче, лається в маячінні (Гончар, II, 1959, 132); б) про безперервний шум, гул.

2. перен. Нарікання, ремствування. Стогін покріпаченого люду не давав Сковороді спокою, і він весь час мріяв про республіку (Тич., III, 1957, 103); Леся Українка.. проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків: «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!») (Рильський, IX, 1962, 39).

$ Сто́гоном стогна́ти див. стогна́ти.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 723.