СПИТА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся. Док. до пита́тися. — Чого ти в Мар’янівку їздила? — гукнув Колісник.. — У Мар’янівку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили (Мирний, III, 1954, 357); Я пройшов довгу вулицю, спитавшись у однієї жінки тільки про дорогу (Сміл., Сашко, 1954, 147); — А покажи лишень, скільки в тебе грошей? — спиталася молодиця (Кв.-Осн., II, 1956, 476); Катря спиталась, чи Докія Петрівна ще тут (Головко, II, 1957, 384); — Спитайся, синку, його: нехай би нараяв, куди б тобі піти (Кв.-Осн., II, 1956, 401); Думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину?..» (Шевч., І, 1963, 9); — Тепер я не спитаюсь у вас і сама вип’ю,. Які ж ліки підуть на користь, коли їх пити як попало? (Л. Укр., III, 1952, 529).

◊ Спита́тися бро́ду — те саме, що Спита́ти бро́ду (див. брід). — Та я вже заручений,— кажу їй.. — Заручений! Не спитавшись броду, та суєтесь у воду! (Вовчок, VI, 1956, 247); — Один пішов, не спитавшись броду, та й досі нема. Такий Сиваш (Гончар, II, 1959, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 511.