НАКЛИ́КАТИ див. наклика́ти.

НАКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., перех.

1. Запрошувати, скликати кого-, що-небудь у якій-небудь кількоиті. Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: "Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!" (Укр.. лір. пісні, 1958, 470); Накликавши гостей, поштує [господар] їх чаєм (Кв.-Осн., II, 1956, 406); — Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала? (Мирний, IV, 1955, 59); * Образно. Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю (Шевч., І, 1963, 50).

2. на кого — що і без додатка. Викликати що-небудь неприємне, небажане. [Голена:] Геть іди! Чого ти смерть на мене накликаєш? (Л. Укр., II, 1951, 250); — Я не хочу ганьби і вам не раджу на себе її накликати… (Кучер, Прощай.., 1957, 322); Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду (Панч, І, 1956, 613); Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (Чаб., Балкан, весна, 1960, 445).

3. тільки недок. Голосом запрошувати кого-небудь підійти або відгукнутися; окликати. Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Черемш., Тв., 1960, 236); — Я тут! — озвалася Оленка, накликаючи Галю, і та проштовхалась до неї (Кучер, Трудна любов, 1960, 476).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 106.