КУДИ́, присл.
1. пит. У яке місце?, у якому напрямку? Все йде, все минає — і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось? (Шевч., І, 1951, 75); — Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.— Мене вибрали, мамо, в управу! (Мирний, II, 1954, 273); [Прочанин:] Скажи, де ти береш тут воду? Я піду та й наберу собі й тобі. Куди тут по воду йти? (Л. Укр., III, 1952, 124); — Ти куди? — запитав він, наздогнавши Уласа. — Провалився. Додому їду (Тют., Вир, 1964, 58); // Уживається в питально-окличних реченнях, коли намагаються затримати, спинити когось, щось де-небудь. Курей тим часом із десяток Прийшло напитися води.. — Бач, капосні,— кричить [Мірошник],— куди… У мене й так води немає. Ще й ви сюди?! (Гл., Вибр., 1951, 13); Він пожбурнув ціпком у корову, що паслась на межі. — А-а, ти, бісова худоба, бодай тебе вовки з’їли!.. А куди!.. (Коцюб., І, 1955, 99); Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати.— Куди? — перепинив бійців старший лейтенант (Гончар, III, 1959, 278); // у сполуч. з част. не. Указує на те, що дія, рух, виражені відповідним дієсловом, спрямовані на будь-яке місце, у будь-якому напрямку. — Куди шматок хліба не пожене чоловіка,— вслід переселенцям, ні до кого не звертаючись, промовив Лесь Якубенко, думаючи і про чужі і про свої шляхи строкаря (Стельмах, І, 1962, 32).
2. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (нерідко в поєднанні зі словом-відповідником туди в головному реченні). Куди голова задумала, то туди й ноги несуть (Номис, 1864, № 6681); Пливуть собі [запоріжці ]та співають; Рибалка літає, А попереду отаман Веде, куди знає (Шевч., І, 1951, 61); Здалека чути переплеск весла, Падуть листки пожовклі і червоні І тихо плинуть по холоднім лоні Туди, куди і молодість пішла (Рильський, II, 1960, 270); Забудь усе й лети, куди життя несе в огні труда (Сос., II, 1958, 371).
3. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення. Він знав, куди Варка прати ходила, туди він саме прийшов і сів над водою, на березі, на камені (Вовчок, І, 1955, 163); Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов (Коцюб., І, 1955, 79); Насамкінець скромно поцікавився [старий Йонеску], звідки подорожує і куди держить путь поважна іноземка (Смолич, І, 1958, 48).
4. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення. На другий день голосила по селу чутка, що прошлої [минулої] ночі якісь страшидла.. убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав (Мирний, II, 1954, 189); Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван (Коцюб., І, 1955, 380); Боплан дивився.. в бік лісу, куди подалися запорожці (Довж., І, 1958, 258).
5. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні допустові речення у сполуч. з часткою не, перед якою може ще стояти частка б. Все було, куди не підемо, він на очі навертається (Вовчок, І, 1955, 97); Лукавий Лис — усюди Лис, Не раз про його, може, чули,— Дотепний, мудрий, як той біс. Куди б його не повернули (Гл., Вибр., 1951, 112); І все, куди не йду, холодні трави сняться (Сос., І, 1957, 68).
6. неознач., розм. У якесь місце, у якомусь напрямку; куди-небудь. Пішли під землю темнотою, Еней все щупався рукою, Щоб не ввалитися куди (Котл., І, 1952, 127); — Може, ти хочеш зо мною куди полетіти? — спитала у Павлуся Лелія (Л. Укр., III, 1952, 488); Треба скриню забрати, а тоді вже чи в суд, чи куди (Головко, II, 1957, 150).
7. у сполуч. з част. о т, о н, розм. Саме в цьому напрямку; туди. — От би куди стрілу пустити! — подумав він (Мирний, І, 1954, 247).
8. у знач. част., розм. У сполуч. з прикметниками або прислівниками вищого ступеня порівняння означає: значно, незрівнянно, далеко. Чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить (Вовчок, І, 1955, 209); В науці Матвій куди за неї сильніший… (Вас., II, 1959, 315); Терикон стояв зовсім близько, ніби ще одна трибуна, куди вища і грандіозніша за споруди стадіону (Собко, Стадіон, 1954, 19); Вона була непоказна собою, маленька, чорнява, зодягнута простенько,.. молодички одягались куди вишуканіше (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 477).
9. у знач. част., розм. Уживається нерідко в сполуч. з підсил. частками вже, ж, там, тут, щоб висловити сумнів у можливості чогось. Куди йому уже до Риму? Хіба як здохне чорт в рові! Як вернеться пан Хан до Криму, Як жениться сич на сові (Котл., І, 1952, 69); Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, .. так куди вже бійка! не на умі (Вовчок, І, 1955, 102); Заїхав [Михайло] якось до матері. І не впізнала. Куди ж там — у кожанці, в кашкеті шкіряному, в чоботях — комісар червоний, та й годі (Збан., Сеспель, 1961, 98); // Уживається, щоб висловити сумнів у чиїхось силах. [Кассандра:] Не врятував нас Гектор богорівний, куди ж сьому лідійцеві! (Л. Укр., II, 1951, 283).
◊ Бог [його́] зна́є куди́ див. бог; Куди́ ж пак — уживається для категоричного заперечення того, що було висловлене раніше. — Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постій, я бабусі скажу — вона тобі дасть! — Боюсь я твоєї бабусі,— куди ж пак! — одказує хлопець (Мирний, II, 1954, 47); — Змалечку не вчились, бо не до наук було, а виросли, уже б і вчитись — так куди ж пак — ми й так уже письменні та дрюковані (Збан., Переджнив’я, 1960, 387); Куди́ і во́рон кісто́к не зано́сить див. зано́сити; Куди́ кому до кого — не можна й порівнювати когось із кимось.— Куди мені старій до вас молодих? — одказує Параска (Мирний, IV, 1955, 145); — А про Давида — правда: куди Тихонові до нього (Головко, II, 1957, 148); Куди́ Мака́р теля́т не ганя́в див. ганя́ти; Куди́ не кинь (скинь) о́ком див. о́ко; Куди́ [не] слід див. слід; Куди́ о́чі ди́вляться (ба́чать і т. ін.) див. о́ко; Куди́ попа́ло див. попада́ти; Куди́ твоє́ ді́ло див. ді́ло; Ста́рший куди́ пошлю́ть див. ста́рший; Хоч куди́ — прекрасний, чудовий. — Справив я собі чоботи, кожушок — парубок, хоч куди! (М. Ол., Чуєш.., 1959, 6); Хто куди див. хто.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 383.