ВТИ́КАТИ див. ути́кати 1.
ВТИКА́ТИ 1 (УТИКА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВТКНУ́ТИ (УТКНУ́ТИ, УВІТКНУ́ТИ), ну́, не́ш, док., перех. 1. Встромляти, впихати що-небудь тонке або гостре в середину, в глиб чого-небудь. Орися.. втикала в землю маленькі гілочки (Тулуб, Людолови, 1,1957, 112); І тілько-тілько забувався, Як Евріал к йому підкрався І просто в рот кинжал уткнув (Котл., І, 1952, 226); // Вкладати, впихати щось у вузький отвір, щілину або в що-небудь м’яке. Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку (Коцюб., І, 1955, 154); Писар уночі зайшов через садок і уткнув пакет в щілину дверей (Н.-Лев., IV, 1956, 190); Вткнувши обличчя в подушку, гірко плакала [Ольга] (Галан, Гори.., 1956, 22).
2. перев. док., у сполуч. зі сл. рука (руки). Примусити когось взяти що-небудь. Вткнула [Айше] Рустемові в руку назад його лист… (Коцюб., II, 1955, 159); Ледве зрівнялася [дівчина] з Лужинським, швидким рухом уткнула в руку записочку і побігла далі (Ле, Клен. лист., 1960, 183); Якась милосердна душа ввіткнула йому в руки кусник чорного разового хліба (Фр., II, 1950, 114).
ВТИКА́ТИ див. утика́ти 1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 773.