Андрій спочатку хотів було зігнути з трьох пальців і показати дулю, та стримався — не хотів загострювати і без того непрості стосунки з ним. Зібрав свої речі і неспішно пішов стежкою до хати.

Прилаштувавши під стріхою вудки, весло, узяв рибу і зайшов до хати. Там панувала тиша. І лише зрідка її порушував переривчастий храп Івана, що іноді переходив в клекотання у грудях і животі. І тоді до нього мовчки кидалась мати, що згорьовано сиділа поруч. Щось прикладала і чимось розтирала сина. Він ніби прокидався і стихав.

Мати витирала сльозу, знеможено заплющувала очі й німо сидячи, хиталася, ніби в маренні… Проходив деякий час і все починалося спочатку.

— Як він, мамо? — запитав Андрій.

— Нічого, ніби спить, — відповіла мати.

— Лікаря не було?

— Була.

— Ну і що? Що вона сказала?

— Хотіла забрати в лікарню, та Іван категорично відмовився. Сказав: "Якщо помирати буду, то вдома". Боїться щоб на роботі не дізналися правди. Навіть розписку написав, що відмовляється від госпіталізації. Лікарка лікарняний відкрила. Завтра знову буде — уколи робить. Пігулки привезе.

— А діагноз який? Переломів немає?

— Ні, немає. Струс мозку, забої…

— Мамо! Іван видужає — він здоров’як. Ніколи в житті не хворів, беріг себе.

— Дай Боже.

— Свіженьку, наваристу юшку зваріть. Вона йому допоможе — я он рибу приніс. А линів підсмажте — їхнє м’ясо корисне, і кісточок там мало. Та ви все ж таки поріжте їх на маленькі часточки. Вони на сковорідці розм’якнуть і все буде добре. Він скоро одужає.

— Дякую синку. Як добре, що ти повернувся додому. Не знаю, що й робила би без тебе.

— Не турбуйтесь. Головне для нього зараз — це спокій.

Наступного дня лікарка знову прийшла. Оглянула Івана, зміряла тиск, температуру, зробила укол, поговорила і заспокоїла: особливих причин для тривоги нема. За тиждень, другий усе мине. Ось тільки деякий час ще буде нудить і в голові шуміти. Особливо, коли Іван буде нахилятися. Для повного одужання потрібен час.

Другого дня Андрій знову зібрався на риболовлю, — хворому потрібна калорійна, свіжа їжа. Сів у човен і погріб на вчорашнє місце, а коли закинув вудки і роззирнувся довкола, зрозумів, що улову тут не буде. Латаття було сплутане так, ніби рибу вночі тут граблями загрібали. Подібне на своїх улюблених місцях він уже зустрічав, і не звертав на це уваги. Просто шукав собі інше місце — більш уловисте.

Так було раніше, а зараз він вирішив перевірити, що ж сталося за ніч?

Вийняв вудки, підплив і веслом наткнувся на чималий ятір. Трохи далі стояв інший, такий самий. Отже його підкормка для приваблювання риби, яку він учора опустив на дно, спрацювала на іншого рибалку, на рибалку, який ловить ятерами. А це вже не чесно. "А чи не для цього сусід слідкує за мною?", — мимоволі мигнула думка.

Дістав ятір, звільнив рибу, затим те ж саме зробив з другим, і залишив ятери лежати на воді — як попередження. "А тепер ти, рибачок, все одно засвітишся і ми будемо мати чесну розмову", — прийняв рішення.

Підняв якір і поплив в дальній кут затоки, де він колись ловив і линів, і коропів. Та, на жаль, на коропи не поталанило, а ось півтора десятка гарних окунів і линів впіймав.

Наступного дня він був насторожі і відмітив відсутність під берегом сусідського човна. А коли зіпхнув човен на відкриту воду, нічого підозрілого не помітив. Коли ж відплив, то знову побачив, як позаду паралельно йому гріб ще один човняр. Здається, на цьому курсі він бачив його вже не раз. "Ні, все так просто не може бути. Мабуть, це не він. Пливе повільно, та й лише паралельним курсом. Хоча…", — а коли пригальмував, побачив що той також гальмує й гребе в бік — ніби тікає, і тоді він пильніше придивився й впізнав: — "Точно він, карячконогий, чорт тебе забери. Так гребти короткопалими руками може тільки він, й постать його… Бог із ним. Не буду зараз заїдатися — він ще проявить себе. Потрібно пливти в затоку на своє вчорашнє місце, туди, куди намітив ще звечора. На коропа є картопелька, а макуха і каша з учорашнього дня лежать на дні. Має спрацювати".

Цього разу три чималі коропи, три линки і з десяток гарних карасів опинилися в човні, а четвертий коропчук, найбільший, зламав вудку і втік. "Зате задоволення було… Я вам скажу…", — Андрій подумки висловлював те, що в цю мить не міг сказати нікому, а так хотілося, і з піднесенням гріб веслом, наспівуючи веселеньку пісеньку.

Наступного тижня їздив в район щодо роботи і знайшов кілька привабливих місць, але тільки за два, три тижні. Тому вирішив навідатися і в ближнє місто. Пошуки роботи тривали.

Так минув тиждень, другий… Іван після лікарняного ходив присмирнілим і явно звеселілим від того, що все обійшлося. Він ніби повернувся в дитинство і згадав свою давню улюблену гру в "догоджалки" — з усіма погоджувався і навіть Андрію піддакував. Особливо був вдячний йому за смажених линів і наваристу рибну юшку. Такої смакоти до цього він навіть не коштував.

Минув місяць. Кінчалося літо, наближалася осінь.