…Зайшов до хати й поставив валізу на стілець. Під розгублено-здивованими поглядами матері і брата зняв рюкзак, поставив біля ніг і втомлено сів на лаву під стіною.

— Сину!? — мати схопилася за грудину біля серця і теж з натугою присіла.

— Мамо! Не турбуйтесь. Усе нормально. Тепер ми будемо жити разом — я допомагатиму…

Оговтавшись, Іван скорчив кислу міну. Хитрувато примружив свої непевні очі і не без іронії плямкав:

— Ну, і як ти збираєшся допомагати?

— Не гірше тебе, — твердо відповів Андрій. З його відповіді було видно, як він оцінює "допомогу" Івана матері. Реакція брата не забарилася.

— І що ж ти будеш робити? Для матері машини ремонтувати? Батьків "Запорожець" уже здох.

— Буду робити те, що батьки робили — жити. А батькового "Запорожця", якого він отримав, як інвалід війни, ти відняв у нього і добив. Думаєш, я цього не знаю?

— Я не про те питаю, — наголошуючи на кожнім слові, Іван втупився в брата вибалушеними очима. — Ти можеш конкретно відповісти на конкретне питання?

— Іване! Ти, я бачу, із єфрейтора доріс до сержанта міліції, а розмовляєш з братом по-старому: як єфрейтор з молодим солдатом. Не годиться.

— Ти будеш мене вчити?

— Про що ти, Іване?

— Ще тільки-но переступив поріг, а вже повчаєш: годиться — не годиться… А що далі буде?

— Ні, брате. Я не повчаю. Але зі мною твої допити не пройдуть. Краще роби це на службі у своєму ізоляторі, якщо тобі довірять це, в чому я дуже сумніваюсь. Думаю, що і там тобі не дозволять цим займатися. А тут тим паче не вийде. Тут дім, сім’я. Тому облиш свої навички брати людей за горло для інших часів — якщо вони для тебе настануть.

— Діти мої!.. — сплакнула жінка і знову схопилася за серце. — О, горе ви моє…

— Мамо, мамо… — Андрій зірвався з місця і кинувся до неї, а Іван неквапно підійшов до відра, зачерпнув чашкою води і вони вже разом відволодали матір — дали таблетку і напоїли холодною водою.

— Синку! Твій брат правий — що ти тут будеш робити? На полі за трактором ходити, чи коровам хвости крутити? За копійки?

— Мамо. Я майстер по автомобілях. Мені вже сьогодні в райцентрі запропонували добру роботу, так що, не пропадемо. А поки що пару тижнів я відпочину від міста. На риболовлю схожу. А гроші є. На заводі отримав розрахунок і компенсацію за невикористану відпустку.

Іван презирливо глипнув на Андрія, накинув на плечі кітель і кинув пихато:

— Я на службу. — Гордовито струснув головою і гримнув дверима.

— Давно пора, — пролунало йому у спину.

* * *

Служба Івана цього дня пройшла без пригод. Напівпорожній ізолятор тимчасового утримання для нього був другим домом, де він міг вільно відвести душу, а при бажанні й потренувати кулаки задля підтримки фізичної форми, і не тільки… Закінчивши працю, задоволений собою, він уже став збиратися додому, та покликав помічник чергового по райвідділу.

— Іване! Тобі телефонують, підійди.

— Зараз! Іду, — відповів.

Підійшов, узяв телефонну трубку.

— Слухаю, — невдоволено буркнув.

— Іване! Це Микола, пам’ятаєш? Ми мали зустрітися і обговорити одну справу. Якщо не хочеш заробити, то так і скажи — інші знайдуться. А якщо хочеш, приїдь сьогодні до мене, бо більше телефонувати я тобі не буду. Дістав ти мене.

— Добре, добре. Зараз їду до тебе. Накривай стіл.

— Давай! Жду.

Іван вийшов з приміщення відділу з просвітлілим обличчям — нарешті він "додавив" Миколу. Тепер він заплатить більше, бо втаємничувати у свої справи когось іншого йому ой як не з руки. Та й не кожен візьметься за таке.

На дорозі намагався зупинив машину, другу… Нарешті піймав попутну.

У сусіднє село доїхав менше як за чверть години. А коли зайшов у дім Миколи, засидівся — треба було поторгуватися за плату, добре повечеряти й вирішити справу, а це не просто. Коли прощався й виходив, на дворі було вже темно.

Дійшовши до перехрестя, звідкіль починалася дорога до його дому, задивився на яскраво освітлені вікна пивнички, що обслуговувала вся і всіх цілодобово. Знав, що там водилися й дівчатка, які легко погоджувалися на обопільне спілкування з відвідувачами, а опісля усамітнювалися з ними на кілька годин. А йому поспішати було нікуди. От і потьопав, похитуючись, до веселого дому.

Дійшов до дверей, смикнув за ручку. Вони розчинилися.

У залі було гамірно — цигарковий дим стелився по підлозі, булькало пиво й горілка, гриміла музика і хтось витанцьовував гопака. У кутку помітив трьох розмальованих дівуль. Мабуть і вони тільки-но зайшли, бо жадібними очима занадто активно нишпорили по пивній залі з-поміж нічних завсідників.

Біла прилавка замовив чотири кухлі пінявого напою і хитливою ходою, дивом зберігаючи рівновагу, попрямував у куток до дівчат. В передчутті задоволення він ніс пиво і не помічав за сусіднім столиком ошелешеного його появою парубка міцної статури в компанії ще двох таких само зірвиголів.

Дівчата сприйняли новоявленого кавалера в міліцейській формі відкрито-вимушено. На питання, чи можна біля них присісти, відповіли: