Намагаючись не розбудити матір з братом, зібрав собі їжу на сніданок і на день. Одягнувся, замкнув хатні двері і, чи не вперше за останні роки бездумно закинувши вудки й весло на плече, прихопивши наживку і донку — на сома, зморено зачовгав городом до берега, навіть не покривши голову від крапель дощу.

Хмарне небо дезорієнтувало і він, сонно спотикаючись об грудки землі, все таки дістався до місця знаходження човна. І тільки-но біля води хотів було зняти з плеча вудки з веслом, як іззаду хтось масивний, мокрий і чіпкий навалився йому на плечі, й лише весло з вудками завадили нападнику одразу вчепитися сильними клешнями в шию — вони разом звалилися у воду. Там Андрій з двох рук відкинув веслом молодшого сусіда — те, що це був він, Андрій зрозумів з його белькотіння щось про сітку. До того ж той був, як завжди, не зовсім тверезим.

— Ти що, здурів? На!.. — Андрій огрів його веслом по плечах — цілився в голову й не попав.

— Я тебе все одно задавлю — будеш черв’яків годувати, — бугаєм проревів сусід і знову накинувся на Андрія. Той не встиг відвернутися і вони вчепилися один в одного, топлячи з головою у воду. Коли ж Андрій опинився під сусідом, що сидів уже на ньому і міцно тримав голову, здавалося, мертвою хваткою утримуючи у воді, він в розпачі схопив нападника двома руками за його чоловічі придатки, спазматично щосили стискаючи і відриваючи їх, від чого той застогнав і відпустив свою жертву.

Піднявши голову над поверхнею води, Андрій жадібно ковтнув свіжого повітря. Затим увігнав два пальці в очі сусіду, від чого той загарчав від злості і ніби збісився. Й лише утримання його голови під водою врятувало Андрія від вірної смерті.

На деякий час він дав можливість йому подихати в надії, що той опам’ятається і відстане, та той з новою силою схопив його за ноги й потяг у річку, туди, де було вже глибоко й опиратися йому було значно важче. І тоді Андрій, рятуючись, захопив його голову своїми ногами і тримав, аж доки той не обм’як. Потім відштовхнув його подалі у воду і вплав дістався берега. Там ледве віддихався. Нашвидкуруч зібрав свої речі, склав у човен і, тікаючи, щосили погріб геть…

Гріб, здається, вічність. І лише опинившись далеко за селом, дещо прийшов до тями.

Світало… Ішов густий, холодний дощ і він став тремтіти. Аби запобігти простуді і підсушити мокрий одяг, Андрій роззирнувся і в далині на лівому березі запримітив затоку, що ніби тяглася аж до самого лісу.

Наліг на весло і через деякий час побачив, що то не затока, а притока — глибоченька річечка, що неспішно несла свої води у русло старшої сестри. Злившись, вони разом прискорювали свій плин і вже разом несли свої води до Чорного моря. "Отак би й людям, по-братському, по-сестринському жити… Так ні ж. Їм все мало, мало… І треба ж оце так по-тваринячому хижо топити один одного, вбивати…" — розпач охопив душу так, що запаморочилося в голові. І в ту ж мить уздрів під велетенським дубом чималий намет зеленого кольору, що буквально зливався із зеленню довкілля. У надії зігрітися, збадьорився… Заплив у притоку і під самим лісом човен уперся в мілину.

Ледь розігнувши спину, натужно піднявся. Спираючись на весло, ступив у воду і, грузнучи чи не по коліна у чорному в’язкому намулі, що булькав під ногами як у тому страшному сні минулої ночі, важко рушив у бік порослого пишною травою берега.

За кілька метрів був уже на твердому грунті і зачхав, надривно закашляв — купання давалося взнаки.

Почувши незваного гостя, один за одним з намету показалися два її господарі — кремезні, оброслі як пірати чи "робінзони" з минулого століття.

— О — о — о!.. Та до нас приплив не інакше, як сам водяний. Ти що, плив за човном? — розсміялися вони. — Ти подивись на себе… У тебе навіть з носа, очей і вух капає.

— І у вас закапало б, якби під такий дощ попали, — відповів Андрій і знову зачхав, закашляв.

— Та — а — ак… — двозначно протяг один з господарів намету і стурбовано почухав потилицю. — Тобі спасатися треба, бо запалення схопиш. Скидай усе й голяком в палатку сушитися, — розпорядився.

Знімаючи із себе мокрий одяг, Андрій не втримався, упав і вже лежачи стягнув штани. Піднявся. Сяк-так викрутив одяг, і поклав під невеличкий навіс, куди дощ не потрапляв.

— Не клади. Краще повісь — шнур над тобою. Дощ ущухне і воно швидко висохне.

Він придивився і під дашком побачив натягнутий шнур. Підібрав одяг, розвісив, але тремтячі ноги підвели і він знеможено сів.

— Чого розсівся? Пішли, хлопче, приймати ліки, — один з господарів злегка підштовхнув його у плечі.

Завів, звідкілясь дістав чималий рушник і кинув йому на груди.

— Витирайся!..

Ще не усвідомлюючи наскільки важлива у цій ситуації для нього зустріч із господарями намету й лише аби завести розмову Андрій інстинктивно запитав:

— Не скажете котра година, а то в мне годинник мабуть зупинився?

— П’ята година, а ти, схоже, звечора у воді купаєшся?!

Почувши відповідь, він тільки зараз зрозумів, як йому поталанило зустріти тут туристів-відпочивальників, адже вони можуть створити йому алібі, й відповів: