Жінки пирхнули і аж присіли, давлячись сміхом від баченого й почутого.
— Марусю! Якби ж ти тільки бачила себе і чула… Тобі в театрі треба працювати — ти велика артистка. То ж був Іван. — Раз за разом присідаючи і ледь не падаючи, жінки витирали подолами спідниць сльози від сміху.
— Що ви з мене дурочку робите. Я що, Івана не знаю — він ні риба, ні м’ясо. А цей у — у — у!.. Звір ненаситний. Я як дременула назад, а потім городами, городами і до вас. А Іван на службі — так сказав його брат. Він хоч і молодий, зате певний. Йому можна довіряти.
— Так, ти правду кажеш, але все ж таки то був Іван. Коли ти пішла, ми підійшли до нього, заговорили і він прокинувся. Голову із своєї блювотини підняв…
— Не може бути. Щоб Іван перетворився вночі на лихого і так лякав людей? Ні, не може бути. Ніколи не повірю.
— Уже є, подруго. Так що, вечором можеш провідати й запитати у нього самого. Думаю, до вечора його відмиють, примочки поставлять, і зможеш особисто переконатися в цьому, а нам до роботи пора, — жінки залишили розгублену Марусю сидіти, взяли відра і пішли до корів.
* * *
Відправивши доярку телефонувати до райвідділу міліції, Андрій повернувся в хату досипати.
— Хто це приходив, сину? — не розплющуючи очей, мати спросоння підняла важку голову і тут же знову опустила її на подушку. "Цілу ніч без сну… Якесь страшне видиво і думки роїлися та все без толку — усе пусте, — подумалось. — А під ранок, бач, як здолало мене… Навіть голови не підняти".
— Не турбуйтесь, мамо. В магазині щось трапилось — ніби обікрали. А злодій напився і лежить там п’яний. Нехай телефонують до райвідділу — то їхня справа. А ви відпочивайте. Цілий день попереду — ще матимете клопіт. Спіть.
— Добре, — мимохідь сказала жінка слабим голосом і здалося їй, що знову поринула у сон — так було легше. Але то було лише марення…
Андрій теж приліг, та не минуло й години, як весь будинок здригнувся від якогось сильного удару. Чоловік знетямлено зіскочив з ліжка і прислухався — що це? Звідки?
Пролунало ще два удари кулаком по дверях.
Він схопив сокиру біля печі, що звечора лежала на дровах, і вискочив у сіни. Прислухався…
По той бік дверей щось шкрябнуло і сильно смикнуло за ручку — раз, вдруге… І знову постукало — вже тихіше.
Тримаючи сокиру в правій руці, Андрій лівою відсунув ковані засовки і потяг двері за ручку на себе.
Вони піддалися й у вранішній млі він побачив Івана, самого на себе не схожого.
— Іване! Це ти? — стиха запитав.
— А що, вже брата не впізнаєш?
— Зрозуміло, — розгублено мовив Андрій і відступив у бік, за двері.
Іван п’яно ввалився до сіней. Не без проблем намацав хатні двері й смикнув їх на себе.
Вони напрочуд легко піддалися і обидва брати побачили свою матір в робочому вбранні. Вона лягла було досипати, але тривога, інтуїтивне відчуття біди змусили її потихеньку піднятися й одягтися, і тепер вона вже стояла на порозі, готова до найгіршого.
Побачивши хитливу постать Івана, вона випустила зі своїх грудей здавлений стогін і з болем тихо, якось пророче, мовила:
— Ой, сину… — і ще сплеснула руками. — Як же це ти? Хто ж це тебе так? За що?
— Ніхто — о — о… — протяжно відповів Іван і став важко навалюватися на матір, безладно розмахуючи перед нею руками.
Матір відступила крок назад, другий, а Іван продовжував правити своє так, ніби встановив сам собі абсолютний діагноз:
— Це я сам. Упав з даху. Ремонтував дах і упав. Упав і побився. Сам. Усім так казати. І ні слова більше. — Поводив перед очима отетерілої матері вказівним пальцем. — Ні слова більше, а то я розберуся з вами.
— Іване! Тобі допомогти? — подав голос Андрій із-за спини брата, який вже зайшов до кімнати і сяк-так намагався зняти із себе рваний кітель вже без погонів.
— Та пішов ти,.. — почув у відповідь ненормативну відбірну лайку на міліцейському жаргоні. — Не лізь туди, куди тебе не просять. Якщо будеш лізти, я тебе швидко прилаштую туди, куди треба…
— Добре, добре, — поспішив погодитися Андрій. — Якщо буде потрібно, я все зроблю — ми ж брати.
— Ти знову за своє? Іди геть, мать твою…
Андрій щось натягнув на себе з одягу, прихопив кусень хліба із салом і цибулиною, набрав у пляшку води і ще запхав до кишені ключ від човна. Потім тихенько причинив за собою двері. У дворі дістав з-під стріхи вудки, весло, а з погреба наживку, та й поплентався до річки — на риболовлю…
Там, немов знехотя вмостився у човен і погріб, байдуже зирячи на чоловіка, що повільно плив на своєму човні за ним і, здається, упізнав у ньому знайому згорблену постать сусіда. Але зараз було не до неї — долали сумні думи…
* * *
Була п’ята година дня. Андрій примкнув човен до своєї сімейної верби, зібрав снасті і рибу — декілька десятків добрих линів та окунів. Виніс усе це на берег і враз ненароком знову уздрів на сусідському човні, що був примкнутий неподалік, вранішню постать його молодшого господаря — за тридцять років, повненький, той причаївся під гілля схиленої над водою верби і, не відриваючи очей, пильно стежив за ним так, як розвідник за супротивником на його території під час війни.