У перші повоєнні роки в одному із сіл Київщини в сім’ї Іваницьких (інваліда війни і колгоспниці) народилися, з розривом в декілька років, два брати. Незважаючи на тяготи повоєнного часу, батьки дітей працювали як могли і максимально турбувалися про них — годували, забезпечували і вчили власним прикладом тому, що самі знали напевне, а, головне, праці й порядності. Тон задавав герой війни — без руки, з покаліченою ногою, він був майстром, яких мало. На прохання односельчан виготовляв віконні рами, ремонтував меблі, вкривав дахи будинків в’язками соломи, лагодив замки, виконував будь-які слюсарні роботи. А домашнє господарство трималось на плечах матері дітей.

Старшенький, Іван, спочатку комизився, потім обламався і став покірним, як телятко. Що не скажуть йому, він тихо, спокійненько зробить і слова не промовить. І, головне, зробить саме так, як йому скажуть.

Коли ж на ноги зіп’явся Андрій, молодший син, то зразу показав свій характер. Хоча до роботи був хвацький, ось тільки завжди норовив зробити усе по-своєму. Що не робили, що не наказували й показували — ніщо не допомагало. Щоправда, так, як він робив, іноді справді виходило краще і швидше, тому батьки поступово звикли до його "витівок" і все ж таки не пропускали ані найменшої нагоди поставити Івана Андрію в приклад, мовляв, дивись, який твій старшенький брат гарненький і розумненький. Ось побачиш: завдяки своїй слухняності він стане великою людиною, а ти в пеклі будеш горіти.

Та й сусід, з яким вони жили поряд, так, як повелося з давноминулих часів — подвір’ям до подвір’я, хата до хати, і часто сперечалися за межу поміж їхніми городами, що, бувало, за ніч дивним чином добряче зміщувалась у їхній бік, і був, як і його син, потворним паскудником (зростом ледь більше метра, з короткими, товстими, розкарячкуватими ногами, але міцненьким), давав їм нібито добру пораду: прив’язувати свого молодшого сина до стола, щоб за їхньої відсутності він не виходив з дому і не бігав деінде. Але до цього так і не дійшло — чи то батьки засумнівалися в ефективності такого заходу виховання, чи то просто не було у них на це часу: прив’язувати — відв’язувати… Але пропозиція, як на їхню думку, була слушна.

Обидва сини були світлолиці, з ластовинням на носі — як у батька. За великим рахунком вони були їм в радість. Особливо старшенький. І це вони обидва розуміли, хоча Андрій був не у захваті від преференцій Івану і щоденних нотацій йому.

* * *

Вайлуватий, відлюдкуватий, цибатий Іван своїми манерами, статурою і навіть виразом обличчя з часом став нагадувати хлопця в засідці, котрий чатує на щось важливе, тільки йому доступне. І ще він намагався менше спілкуватися з однолітками, говорити мало, хрипло й переривчасто, як батько, — ніби дудів в ієрихонську трубу. У відповідь отримав прозвисько "Дудо" і після цього його залишили у спокої, мовляв: що з нього візьмеш — ні собі, ні людям. Ніхто так і не зміг (чи не захотів) зрозуміти, що думає цей дивний хлопчина, що він хоче почути чи сказати… Усе осідало в ньому самому.

Для нього це було ніби улюблена дитяча гра з батьками в "догоджалку", що не могло їм не сподобатись. Тоді він відчував себе комфортно, відходячи у тінь, намагаючись перехитрити усіх своїм послухом.

У подальшому мало хто міг щось конкретне сказати про нього. Іноді навіть ті, хто бачив його деінде, наступного дня не могли підтвердити це, бо пам’ять таку невиразність не тримала — зачепитися не було за що. З його боку було більше утаємниченого мовчання і споглядання, схожих на підглядання. Ось тільки ніхто не міг напевно сказати, хто може стати черговою жертвою цього, бо навіть хода Івана здавалася якоюсь непевною, скрадливою. І в той же час ніхто не міг про нього нічого сказати — ні хорошого, ні поганого…

Молодший брат, Андрій, був абсолютною протилежністю Івану. Худорлявий, швидкий і меткий він і зростом чомусь видався меншим за свого кревного родича. Та й із прозвиськом не поталанило — не мав він його, не приліпилося. Зате він знаходив спільну мову з будь-ким.

У ньому відчувалася справжня козацька задерикуватість, кмітливість і самостійність, — мабуть, відбиток співжиття з Іваном і батьками. А у спілкуванні з недоброзичливцями також простежувалась відвага, що охолоджувала їхній запал. Тому і життя в нього текло так, як він сам того хотів — спокійно, без пригод.

Сяк-так закінчивши школу, Андрій подався до Києва і став вчитися на автослюсаря. Опісля працював на авторемонтному заводі і проживав у гуртожитку.

Життя Івана, як він і мріяв про це, склалося інакше. Відслуживши в армії певний строк, навіть не поставивши батьків до відома, в ранзі єфрейтора він подав заяву з проханням прийняти його на роботу в міліцію, що і було зроблено.

* * *

Незворотний плин часу робив свою справу, — батько пішов на той світ, та й мати стала думати про це, тож Андрій, зневірившись в столичному житті, обіцянках влади ощасливити найманих працівників, покинув Київ і повернувся на батьківщину, в село.