Піддав газу, потім різко загальмував і далі вже спокійніше поїхав, але на вибоїнах не пригальмував, а іноді ще й навпаки, піддавав газу.
* * *
У селі як у селі — першими прокинулися колгоспні доярки. Нашвидкуруч приготували собі, чоловіку і дітям поснідати. Аби не вихолодилось, залишили в печі. Сяк-так самі перехопили тепленького. Оділися і ще затемна вискочили на дорогу, що вела повз магазин і сільраду до ферм, аби зустрітися і разом іти — після чергової пригоди по одній не ходять.
Ідуть. І раптом одна із них ойкнула.
— Ой! Бабоньки!.. Там чоловік, здається, лежить! — заверещала й показала рукою на східці магазину. Там справді, під ліхтарем лежало щось дивне, похоже на якусь невідому тварину, чи то на скоцюрбленого чолов’ягу.
— Я піду, подивлюся, — рипнулась було одна з них, та інша зупинила її.
— Не ходи! Раптом він того… псих! І чекає, поки хто підійде, щоб накинутись. А може він обікрав магазин і напився? Пам’ятаєте, одного разу вже було таке. Треба покликати міліціонера Івана. Я побігла, а ви пильнуйте тут — щоб не втік, — на одну із жінок стало менше.
Почекавши трохи, одна з них подала голос.
— Бабоньки! Та що це ми, як подуріли. Невже втрьох не справимось з одним психа? Пішли разом, — з-під ніг прихопивши якесь дрюччя, жінки рушили вперед, тим паче, що край неба зазорів.
Вони стали підходити і раптом передня, найвідважніша, випустивши дрюк з рук, знетямлено сплеснула в долонями.
— О, Боженька! Та це ж Іван!
— Що це з ним? Неначе в крові?
— Мертвий! Та що ж це робиться? — заголосила третя.
І тут Іван, почувши різкий жіночий голос, розплющив сонні очі й підвів голову.
— Хто ви? — прохрипів.
— Жи-вий.., — сторопіли жінки й кинулись було йому на поміч, а розгледівши вимазану блювотиною голову міліціонера без картуза, з розкошланим чубом, з котрого стирчали не переварені у шлунку залишки їжі зі слизом, сплюнули.
— Тьху! Так він же п’яний, цей переляк, п’яний як чіп. Пішли на роботу. І де тільки беруться такі алкоголіки на наші голови…
— А може, все-таки, допоможемо? Він он як побився…
— Ага…Ось зараз… Щоб я блювотиною вимазалась. Після роботи мені ще додому треба йти — до чоловіка, до дітей. Що я їм скажу? А цей не здохне — не вперше. Такі, на відміну від нас, живучі…
Це був воістину мудрий, народний вердикт — жінки пішли своєю дорогою, перемиваючи кістки усім п’яницям села. А та, що зголосилася було іти по Івана, у цей час поверталась ні з чим: він був на службі — так сказав його брат й порекомендував телефонувати в район, а де так рано візьмеш той бісів телефон. Зажурено чалапала, дивлячись собі під ноги — аби не спіткнутися. Такий вранішній марафон уже не для неї. Іде і раптом бачить перед собою якесь величезне опудало — вимазане в багнюку, в якомусь драному, схожому на крила, що хлопають на вітрі, фірмовому напиналі, з безліччю сплутаних між собою маленьких ріжок на голові, а морда свиняча, з наростами, один в один, як в того чорта, якого знімають в кіно. Іде воно, повільно чапаючи від тину до тину, розмахуючи величезними лапами з розчепіреними пазурами, як руками, — так привиділось. Навіть собаки і ті з переляку замовкли — подумалось. А й справді, ні один із них не гавкнув.
— Ой, ма-мо-о-о! — жінка з переляку заверещала і що було сил дременула, як то було колись в молодості, вулицею назад, голосячи на все село: — Чума, чума!..
Пробігши з півсотні метрів, змикитила, що сонною вулицею не втечеш — треба тікати городами до ферм. Там люди, допоможуть.
Перескочила через якийсь тин, потім через чийсь двір і хрестячись та плюючись у бік нечистого, ще деякий час бігла, а оговтавшись, вже спокійніше почимчикувала у бік ферм, весь час озираючись назад — чи не наздоганяє…
Увірвавшись до ферми, вгледіла своїх супутниць по пригоді і впала на стілець. Полегшено застогнала:
— Води, води…
Коли випила кварту води і зробила глибокий вдих і видих, стурбовані жінки обійняли її.
— Марусенька… Що сталося? Розкажи нам…
— Чума, чума… Чорт напав,.. — захлинаючись, жінка не могла виразно вимовити й слова.
— Який чорт? — здивовано перезирнулися жінки — нічого подібного в селі ще не траплялося.
— Ой, ой… Почекайте. Дайте передихнути, — попросилась, та вже за хвильку язик у неї, як завжди, розв’язався.
— Справжнісінький чорт, лихий. Оце прийшла до Івана, а його вдома нема. Вийшов його брат і сказав: "Іван на службі. Телефонуйте у райвідділ, звідти пришлють наряд". Я назад. Іду і дивлюся під ноги — аби не зашпортнуся і не впасти. Втомилася ходити туди — сюди… І раптом переді мною звідкілясь взявся лихий. Зростом більше двох метрів, якесь напинало з клаптів одягу на ньому, увесь в багнюці і маленькі сплутані ріжки на голові, а морда свиняча, з іклами і наростами, як у чортів, яких показують у кіно, і навіть гірше… Важко так чапає від тину до тину, розмахує величезними клешнями з розчепіреними пазурами і йде прямо на мене. І гарчить, ікла виставляє — залякує… Чи може справді хотів кусати. А напинало розвівається по боках, як крила. І ні один собака не гавкне — що то значить лихий… В сільраду треба, до голови! Нехай він телефонує в мілі-і-ці-ю-ю!..