— Та ні. Десь близько першої ночі на сома сів, — прибрехав і покрутив головою, досі відчуваючи на шиї захвати карячконогого й дивуючись своєму спасінню. — Мабуть не там заякорився або негода завадила. А ловити потрібно було після дощу.

Як тільки Андрій витерся, один з господарів налив йому стакан прозорої рідини і простяг.

— Пий! — наказав.

Він випив і ледь не похлинувся. Опісля закусив тим, що дали йому, і подякував господарям.

— Будеш дякувати потім, — почув у відповідь. — А тепер одягни оце і лягай он туди, в куток. Годину-дві поспиш, зігрієшся. А там дивись, і болячки твої минуть…

Відійшов у куток, одягнув теплий спальний мішок, ліг на матрац, що лежав на днищі намету і за мить упав в забуття.

— Усе, відключився!

— Нехай спить. Це піде йому тільки на користь, — господарі палатки перекинулися ще кількома словами, наділи дощовики, витягли з кущів чималий надувний човен і спустили його на воду. Мовчки вмостилися й погребли до головного русла.

* * *

Андрій прокинувся ближче до обіду і відчув себе краще — бадьорішим, аніж до цього, але хриплий кашель і нежить давали про себе знати. Та й голова паморочилась. Хотів було піднятися, та зразу не вийшло — зашпортнувся і чи то впав, чи то знову змушений був лягти… Лише перегодя усе-таки підвівся. Хитаючись, постояв дещицю і повільно, утримуючись за намет, вийшов.

Дощ давно уже перестав іти, а сонце і вітер зробили свою справу — вітер метляв сухим одягом, що висів на шнурі.

Господарі саме обідали і зустріли його саркастичними посмішками.

— Як спалося? Сідай обідати! Рибацька юшка на столі. Юшка, якої ти ще не коштував. На похмілля буде якраз, — запросили.

— Не можу — голова розвалюється, та й нежить і кашель… І шия болить.

— Ще б пак. Цілу ніч крутив нею в пошуках сомів, та ще й під таким дощем. Тут не тільки шия з головою заболить… Кінчай комизитись. Он ложка і миска. Бери і над силу їж — це допоможе. Тільки вдягнись.

Натягнувши на себе одяг, Андрій перше, що побачив, так це дерев’яну ложку і полумисок, в якому парувала запашна юшка. Її запах долинув аж до нього.

— Хіба що, спробую, — звабився запахом. Підійшов, набрав у ложку, підніс до рота й відчув такий страшенний голод, ніби місяць не їв. Не відриваючись і гадаючи, що пече — червоний перець, стручок якого плавав у юшці, чи то вона була така гаряча, бо тільки-но з вогню, але смакота була неймовірна і він, не зупиняючись, висьорбав до дна й підняв на господарів округлі, в сльозах очі — в роті палахкотіло пекло…

Два дорослі, бородаті чоловіки покотилися зі сміху, як ті малі діти. Й реготали, реготали, аж доки Андрій не допив другий кухоль холодної води, гасячи полум’я в роті. Опісля вони підсунули йому шматок смаженого сома, який він проковтнув, як дар Божий — за одну хвилину.

— Оце їдок… А казав не можу, не можу, — і знову регіт, від якого луна пішла лісом.

І лише насміявшись досхочу, вони знову повели розмову.

— А чим ти займаєшся, хлопче? Чи не грабуєш часом "диких" туристів?

— Працюю, рибу ловлю.

— Кажеш, працюєш? І що ж ти робиш?

— Ремонтую авто — я майстер у цій справі.

— О — о — о!.. Великий майстер?

— Нормальний.

— А розібрати і зібрати двигун можеш?

— Розберу всю машину і зберу, бо в ній усе взаємопов’язано. Вона як людина, а двигун… то її серце.

Чоловіки перезирнулися.

— Не брешеш?

— Собаки брешуть. Мені пора відчалювати, — Андрій вирішив за краще своєчасно ретируватися від цих туристів.

— Правильно. Відчалюй хлопче. А коли будеш у Києві, зателефонуй. Може і нам на щось згодишся.

— У мене в Києві немає житла, — відповів.

— Якщо ти добрий майстер і тебе влаштує окрема кімната в гуртожитку, ми вирішимо це. Якщо заслужиш, буде й квартира, а там, дивись, ще й оженимо, — пояснив старший чоловік. Записав на клаптику паперу свої координати й подав Андрію.

— Тримай…

Той кивнув у знак дяки просвітлілою головою. Устав із-за столу і зняв штани, аби добрести до човна.

— А рибалити ще будеш? — почув кинуте йому у слід.

— Буду. Моєму брату потрібна риба, — відповів, не повертаючись.

— Тоді пливи вверх по річці. За пару сотень метрів побачиш маленький острівець. Від нього під водою тягнеться коса, а правий його бік підмитий — там глибини, ями. Зрозумів?

— Так. Дякую, — прощально помахав рукою. Дійшов до човна, зіпхнув його з мілини й запрацював веслом.

В головному руслі проти течії гребти стало важче. Та вже незабаром попереду угледів невеличкий острівець, а коли підплив, по ліліях визначив напрямок підводної коси.

Швидка течія з правого боку острівця справді підмила його. Неподалік побачив завихрення, а ще далі — білясті буруни, що явно свідчили про наявність там глибин і ям.

Заякорився за островом, по течії. На чималі крючки донної вудки нанизав добрі кетяги черв’яків і разом з приманкою закинув до місця дотику коси з ямами. Дві вудки закинув в інший бік, під лілії, і все це закріпив у човні, аби не пішло за водою.