— Сідайте. Місця не жалко.

— Вип’ємо? — запитав Іван.

— А чому б і ні? Можна, якщо вгощаєте.

— Вгощаю, вгощаю, — відповів і підсунув їм кухлі. По тому, як вони дивно переглянулися між собою, було видно, що дівчата не сподівалися отримати презент від міліціонера.

За сусіднім столиком компанія парубків теж не менш загадково перезирнулася, а потім схилилася до першого — найбільш шокованого появою тут Івана у формі. Якщо добре прислухатися, можна було почути історію, яку він переповідав їм:

— Минулого тижня я приїхав до брата, який проживає у райцентрі. Ну, звісно, посиділи ми, випили. Побазікали і я поспішив на автостанцію, бо мав відходити автобус до нашого села. Це був його останній рейс того дня.

Вискочив з квартири і чимдуж до станції. І тут же стикнувся із оцим самим "сурлом" в міліцейській формі. З ним був ще якийсь у цивільному. Вони зупинили мене й стали вимагати показати їм документи. Я їм показав посвідчення тракториста — єдиний документ, який був при мені, а вони висварили мене й повели до райвідділу. Там оцей, в міліцейській формі, вивернув у мене кишені і забрав усе: ключі від дому, гаманець і посвідчення тракториста. Потім відвів до слідчого ізолятора.

Спозаранку він же по-швидкому вигнав мене з ізолятора й попередив: якщо не зникну, посадить на п’ятнадцять діб.

Ну, звісно, я схопив усе своє і гайда — це ж "беспредельщик". Він і справді може це зробити.

Прибіг я на автостанцію і до каси, — купляти квиток, а в гаманці грошей катма — ані копійчини. Хоч вий.

— Вкрав? — здивовано запитав другий парубок.

— А куди ж вони могли подітися!? Там же була уся моя місячна заробітна платня. А гаманець брав тільки він.

— Треба поставити його на місце, — один з трійці нахилив голову і щось прошепотів.

Опісля вони вийшли з пивнички й заметушилися в пошуках чогось придатного для нападу.

* * *

Іван хотів було запропонувати дівчатам ще пива, та до них наблизилися три кремезних чоловіки. Обцілувавши прибулих, навіть не глянувши у бік свого "доброзичливця", вони в обнімку пішли до виходу.

Міліціонер з пересердя професійно-смачно сплюнув і, видудливши ще двісті грамів горілки й кухоль пива, за хвилину теж поплентався до дверей під звуки мелодійного танго. І тільки-но, ніби танцюючи, заніс ногу за поріг, як щось так торигнуло по голові, що він упав навкарачки і сипло, з пивною відрижкою, проплямкав:

— Що це?

Після другого удару, ще не усвідомлюючи ситуації, ніби від нападу комара в’яло відмахнувся рукою:

— Забирай їх. Іди геть!.. — і сонно тюкнув носом у землю.

— У — у — у… бугай! По шиї, по печінці, по голові бий! — чулось від трійці. І почалося…

Нарешті, чи то від болю, чи то ще з якихось невідомих нам причин, він прийшов до тями і зрозумів, що його молотять, як тільки можуть, — ногами, кулаками, камінцями і якимись дрючками.

— А — а — а!.. — закричав. — Що я вам зробив? Не бийте! Я не буду більше! Я слухняний — все віддам. Не вбивайте!.. Пробачте!.. Я віруючий!

Свідомо чи ні, але Іван все ж таки спромігся зіп’ятися на коліна і під ударам б’ючи поклони, продовжував випрошувати:

— Пощадіть! Я для вас усе зроблю, зроблю багатими!.. Я буду служити вам, як рідним батькам. Простіть! Прошу, не вбивайте!..

— Тьху! Яке ж воно гів… Навіть бити гидко. Пішли звідси! — Ще по декілька раз всадивши йому носаками в спину, в живіт і голову, трійця спішно ретирувалась.

Скоцюрбившись на вологій землі, Іван притих, подумки вимолюючи допомогу в Бога, хоча до цього він ніколи його й не згадував — це було вперше. І лише перегодя, переконавшись, що його кривдники вже не повернуться, повзком доліз до паркану і знову притих, перелякано роззираючись довкіл. І лише перегодя зумів так-сяк перебороти страх і вилізти на дорогу — піднятися не міг, все тіло палало вогнем болю. Лице щеміло, голова ніби розвалювалася. Потім почув, як завищали гальма вантажівки.

— Ах ти поддонок! Захотів мене в тюрму посадити? Чого виліз на дорогу, під колеса? — закричав водій, покидаючи кабіну з важкою монтировкою в руках.

— Пробач мене. Допоможи — я міліціонер. Прошу тебе, допоможи, — ледве повертав Іван розпухлим язиком.

— О — о — о ля-ля, — нарешті прозрів водій. — Хто ж тебе так? — запитав стурбовано, з болем, і підозріло принюхався. — Та ти ще й п’яний, як чіп. П’янюга бродяча.

— Не треба. Не питай. Я заплачу, допоможи…

— Що тобі треба?

— Підвези… В сусіднє село. Вулиця… Тільки нікому не кажи, а то я тебе дістану.

— Багато хочеш, та мало отримаєш. До села я тебе підкину, але тільки в кузові, а то ще машину обригаєш мені. Та й клопоту потім з тобою матиму… Ще й справді винуватим зробиш, і в тюрму посадиш. Знаю я ваших. Лізь у кузов, — сказав. Відкрив задній борт. Як міг, підсадив Івана і закрив борт — аби той не вивалився. Вмощуючи за кермо, з ненавистю прошипів.

— Купа гною. Завезти б тебе оце кудись у ліс і висипати, та неохота руки бруднити.