* * *

Цього дня Андрій, як завжди, знову збирався на риболовлю — поки ще тепло тримається і дощів немає. Сьогодні він мав вийти затемна, заякоритися на короповому місці й відвести душу.

Тихо, навпомацки зібрав усе, що приготував звечора. Навмання, по-пам’яті пройшов стежкою і зупинився на березі. Прислухався… Передсвітанкова тиша аж дзвеніла. В ній чітко прослуховувалося навіть шарудіння в траві, а про спів, джерготіння, цвіркотіння ранніх пташок і комах вже й говорити нічого. І дихалося так легко й вільно, як ніколи раніше.

На повні груди вдихнув прохолодне, свіже повітря і так само, з полегшенням, видихнув, радіючи гармонії, єдності усього живого… Ще раз роззирнувся, потім склав своє причандалля в човен, відімкнув його і ненароком кинув оком на човен сусіда. Там, при місячному світлі ледь-ледь помітив самого господаря. Зігнувшись у три погибелі, той визирав із-за борта одним лише оком.

Андрій ніби побачив нечисту силу — усе в ньому перевернулося, душа збурилась і він хотів було вже зараз підійти і висловити йому всеньке, що він думає про нього, та знову спрацювало внутрішнє гальмо. Зозла сплюнув, узяв весло і спрямував слухняну посудину до затоки, туди, де був востаннє.

Прибув і став роззиратися — де б стати. Місця не впізнавав. Там, де мали бути розкішні вікна поміж лататтям, виднілася викошена і звільнена від водяних заростів довга смужка води завширшки більше двох метрів. По боках чистої води побачив залишки тепер вже гнилого, колись пишного латаття. Віддалік виднілося ще декілька великих, очищених від животворної зелені плям води. В повітрі пахло гниллю.

Підгріб до очищеної полоси і коли виплив на чисту воду, весло заплуталося у сітці-плутанці.

Зрозумів усе одразу: його сусід, той, хто минулого разу плив паралельним курсом за ним, насправді був саме тим, хто вистежує його, визначає уловисті місця, а потім по-браконьєрському, хижо виловлює рибу і паскудить усім. А коли риба там зникає, він знаходить у такий самий спосіб інші місця.

"Ну, тепер ти отримаєш у мене", — крізь зуби зло процідив Андрій, продовжуючи намотувати сіть на весло. А коли вона добре намоталася на нього, потягнув до себе.

Незабаром сонечко освітило край неба, та радості Андрій не відчув. У його човні лежала п’ятидесятиметрова сітка-плутанка з дрібним вічком для браконьєрського вилову як великої риби, так і дрібноти… В ній билися в агонії декілька коропчуків значно менше кілограма, два линочки, окунці, карасі, щучка, пліточки, йоржі та інша дрібнота промислових видів риби. Риби, на яку так розраховував Андрій, тут вже не було.

Він скреготнув зубами. З допомогою ножа виплутав рибу із сітки і відпустив у воду. Вона хаотично, ніби під наркозом, пірнула під човен і зникла.

Дещицю посидів у роздумах… Розчленив сітку на частини, підплив до ближнього дерева і розвішав їх для "ознайомлення" браконьєра — аби той не витрачав сил на пошуки свого знаряддя лову. Сам рушив на пошуки іншого місця.

Повернувся під вечір. Цього разу був хоча і не з таким уловом, на який очікував, та все ж таки не без риби. Примикаючи човен, вирішив завтра спозаранку попливти на риболовлю вище по течії — там є гарні глибини із затоками, де має бути добра риболовля. І все ж таки до хати наближався з якоюсь долею гіркоти — ніби з мозолями на серці…

* * *

Андрій хотів було прокинутися з першими півнями, але, мокрий від поту, на зіжмаканій постелі нараз закричав не своїм голосом:

"Мамо!.." — і… проснувся. Неначе й не спав. У голові так макітрилося від якихось страхітливих нічних сновидінь, що навіть зараз вони стояли перед очима. Всю ніч старався потрапити звідкілясь додому, та раз за разом перегороджували дорогу глибокі й темні — без дна, яруги і провалля із стрімкими потоками густого бруду, серед яких виднілися уламки й частини будівель, дахів, машин і ще якихось дивних споруд. Трясина і багнюка, булькаючи, все текли й текли, прибуваючи, як смола в кипінні, все ближче й ближче підступала до нього, охоплюючи вже ноги, забираючи надію на спасіння, сіючи в душі розпач і темряву безвиході…

"Мамо!.." — чувся йому свій власний крик ще й зараз так, як у сні.

Він прокинувся, але ще не зміг подолати перепону й вибратися з клекоту болота. Серце аж стогнало від болю і тіпалося так, неначе він тимчасово, на коротку мить вигулькнув тут з потойбічного пекла й воно жило ще ним, готове повернутися туди, де все клекотало.

"Це попередження, чи що? Чи може щось інше, пророче?" — подумки губився в здогадках Андрій, намагаючись заспокоїтися, прийти до тями, й не міг… Продовжував лежати, жити цим маревом, що холодило душу. Та все ж таки воно тьмяніло, ніби повільно тануло, як сніг під літнім сонцем і він почув голос півнів. Згадав про риболовлю, човен, про верхів’я ріки, де має бути. І ще почув, як на дворі у тазик під вікном капають краплі дощу, та це не зупинило його — він мав іти…

Піднявся. Сяк-так прибрав мокру від поту постіль і поспішив до відра — напитися води.