— Міліція?
— Черговий райвідділу… слухає!
— Говорить секретарка Сестринської сільської ради. У нас знову надзвичайна подія. В хаті Івана Іваницького, що працює у вас, мешканка нашого села Остапенко Світлана виявила повішеним на бильці ліжка його брата, Андрія.
— Що? Ви впевнені?
— Так. Ця мешканка сидить у мене в кабінеті.
— Добре! Виклик прийнято. Чекайте разом із свідком у сільраді. І нічого там не чіпайте. До вас зараз приїдуть.
Цього разу міліцейська і санітарна машини прибули за хвилин двадцять. Все той самий слідчий був явно стурбований.
— Що ж це у вас робиться? Не встигли закінчити слідство по утопленику, а у вас уже вішальник.
— Не знаю, Андрій завжди був такий стриманий і зважений, — секретарка розгублено розвела руками.
Уважно вислухавши свідка, яка виявила повішеного, слідчий розпорядився:
— Поїхали на місце. Показуйте дорогу.
Їхали по тій самій дорозі і майже у те саме місце, і це не могло не стурбувати слідчого — він сидів набурмосений і знервовано зиркав у вікно, в душі чекаючи ще на один сюрприз, а це було б так недоречно… Йому і без цього було невесело.
Коли вони приїхали і зайшли на подвір’я, хатні двері були розчинені навстіж. Зайшли до хати й побачили Андрія, який висів на бильці ліжка, сома в ночвах, що ледь-ледь ворушився і ніби радувався погибелі свого кривдника.
— Не може бути,..— важко видихнув слідчий і пропустив уперед експерта з причандаллям. — За вами слово. Відбитки пальців і все інше…
Після його слів свідок — Остапенко Світлана, похитнулася і стала осідати… Її підхопила секретарка сільради й вивела на свіже повітря, посадила на лавочку біля дому. І тут рипнула хвіртка й на подвір’ї з’явилася стара Іваницька з покупками в руках.
— Що ви тут робите? — запитала вона з нотками здивованого роздратування й побачивши короткозорими очима навстіж розчинені хатні двері, випустила покупки й напролом кинулась до хати. Там побачила Андрія в петлі, похитнулася і сторчма повалилася на підлогу.
Її підняли, винесли у двір. Лікар надала першу допомогу. Коли розплющила очі, перше, що вимовила вона, були слова, схожі на стогін:
— Синочку! Пробач мені,.. — сказала й обвела присутніх божевільним поглядом. Не побачивши того, кого хотіла бачити в цю мить, вона стиха, крізь зуби, холодним, крижаним голосом запитала:
— Де Іван?
— На роботі, — відповів слідчий, відчувши в її словах розгадку всьому тому, що сталося. — Ви були на базарі? — запитав, та відповіді не почув, й лише побачив по очах старої, що в цьому житті він для неї уже не існує й запитувати будь що йому вже немає сенсу. Роззирнувся довкіл і біля хати, на землі побачив покупки жінки. Підійшов, підняв і розкрив їх… Там побачив дбайливо укутану баночку меду й біля кілограма вершкового масла.
— Усе так, як сказав Іван, — констатував факт.
Зайшов до хати, і як хорт на полюванні, пішов по всіх закутках, принюхуючись і приглядаючись, та все було даремно. Опісля допоміг звільнити Андрія з петлі і вкласти на ліжко.
Після проведення слідчих дій прибулі відбули в район, залишивши стару Іваницьку на піклування її подруги.
У відділі слідчий доповів результати свого розслідування керівництву й запропонував надати Івану тижневу відпустку для вирішення своїх сімейних справ, а зараз знайти йому заміну й відпустити зі служби додому. Опісля викликав Івана до себе.
— Викликали? — Іван не забарився, що було для нього характерно і за що цінувало начальство.
— Тебе зараз підмінять і ти їдь додому.
— Чому? Щось сталося? — зробив здивовану міну Іван.
Слідчий пильно втупився в нього, що шокувало сержанта і він занервував. Цього досвідченому слідчому було достатньо.
— Сталося, — відповів. — Твого брата знайшли повішеним на власному ліжку. Тож їдь і допоможи матері.
— Я ж залишив його живим, — істерично вигукнув Іван.
— А ти тут не кричи. Пішов геть! І швидше, поки я добрий!
— Вибачте, — ні з того, ні з сього Іван взяв під козирок, чого з ним ніколи не було навіть на службі, хіба що, ще на міліцейських курсах, й прожогом кинувся за двері.
* * *
У хаті Іваницьких на лаві під вікном сиділи дві старі жінки — ні сльози в очах, ані мови — немов німі… Одне тільки зречення цього світу — вони добре розуміли одна одну без слів. Ось тільки в очах старої Іваницької проглядалося ще збайдужіле, тихе божевілля.
— Давай, подруго, готуватися до похорону. Діставай усі свої запаси, решту я додам. Та й сом згодиться.
Вони разом піднялися й почали займатися кожна своєю справою.
За дві години рипнули вхідні двері й на порозі, як примара, з’явився тихий, покірний Іван.
— Мамо! — сказав, та відповіді не почув, після чого ще декілька раз звертався, і все даремно, мати не чула й не бачила його — для неї на цьому світі його вже не існувало.
— Тітко Світлано! Та хоч ви скажіть їй що-небудь. Чого це вона мовчить? Хіба я винуватий у тому, що сталося?
У відповідь абсолютна тиша.
— О, Боже! За що ви так зі мною? Може мені чимось допомогти вам?
І знову тиша…
— Тоді я піду й замовлю труну, — заявив Іван, хряпнувши дверима.
* * *
Минуло кілька днів і відбувся перший похорон, похорон утопленика — як він, так і "вішальник" були визнані жертвами своєї хворої психіки і маніакальної пристрасті до алкоголю. Як показала експертиза, його в крові обох було доста — а — атньо…
Похорон відбувся за всіма правилами — з причитанням, плачем, відспівуванням батюшкою й голосінням близьких і рідних, хоча їх було й небагато. Одні прийшли провести в останню путь Вусаня Валентина тому, що користувалися його послугами у рибному бізнесі, інші скористалися застіллям на "шару", треті були близькими й далекими сусідами, в тому числі й колегами по чарці — а як же без цього? А ще проводжали його ті, хто відчував близькість своєї подорожі у світ темряви й порожнечі.
Тихо-мирно провели на кладовище, кинули перші грудки землі на закриту труну й ніби сам собою спорудився дах над останньою домівкою. І всі, окрім самих близьких родичів, важко зітхнувши, розійшлися хто куди… Так закінчився земний шлях ще одного грішника-невдахи.
* * *
Через день село прощалося з Андрієм Іваницьким. Без голосінь, без причитань — одні лише схлипи сотень людей в колоні — майже одночасні, ніби вистраждані болем тих, хто знав загиблого, хто спілкувався з ним…
На кладовищі, коли на труну в могилі упали перші грудки землі, оніміла з того самого першого дня смерті сина мати раптом мовила перші й останні свої три слова:
— Синочку! Прости мене… — і знову оніміла вже назавжди. Мовчки і сліпо йшла з кладовища, так же німо, невидюще приймала у дворі тих, хто проводжав її сина, і так само німо й невидюще лягла у постіль, коли всі розійшлися, окрім подруги Світлани й тепер чужого їй чоловіка у формі, якого колись називала сином. І вже більше майже ніколи не вставала — ані їсти, ані пити; хіба що в перші два дні виходила у двір оправитися, а потім й виходити перестала — не було потреби…
А за декілька днів Іваницька Марія сама, за покликом власної душі пішла навздогін сину, аби вже ніколи не розлучатися, залишитися з ним, єдиним, навіки.