ЩУ́ПЛИЙ, а, е.

1. Слабосилий, худий, кволий (у 1 знач.). Розчервоніла від вогню стара жбурнула рогач під піч, повернулась до чоловіка усім своїм щуплим корпусом в рясному вбранні (Ряб., Золототисячник, 1948, 4); Оксен відкрив двері і відразу ж побачив щуплого чоловіка у військовій шинелі, що сидів до нього спиною (Тют., Вир, 1964, 100); // рідко. Який має поганий, жалюгідний вигляд. Був на одльоті хуторок, Було в нім щупле будовання [будування], Ставок був, гребля і садок (Котл., І, 1952, 180).

2. Не налитий, не виповнений (про зерно, насіння і т. ін.); плюсклий. Нахиляється однорукий солдат, зриває щуплий, жалюгідний колосок (Довж., І, 1958, 35); Для сівби беруть добре виповнене насіння помідорів, яке відокремлюється від дрібного та щуплого у п’ятипроцентному розчині кухонної солі (Овоч. закр. і відкр. грунту, 1957, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 610.