ЩУ́ЛИТИ, лю, лиш, недок., перех.

1. Те саме, що мру́жити. Низька карячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі (Коцюб., II, 1955, 44); Тимко зітхнув і знову замріяно, але без особливої радості дивився на розкоші весни і вічну красу природи, щулив від сонця.. очі (Тют., Вир, 1964, 122); В цю хвилину двері розкрилися і мати, щулячи короткозорі очі, проказала: — Це ти, Олю? (Рибак, Час.., 1960, 411).

2. у сполуч. із сл. вухо. Притискати до голови (про тварину); прищулювати. Кінь уже стояв на ногах, позираючи в кручу, куди скотився віз, і боязко щулив вуха (Чорн., Потік.., 1956, 102); «Невже переламав кістку?» — з жахом подумав Ромко, натискуючи на ногу коневі. Буланий сіпався й щулив від болю вуха (Донч., І, 1956, 89); *Образно. Ой, оддзвеніла тривожно чавунка, паровози далеко кричали… І напружено щулила вуха темна ніч над сумними кущами… (Сос., І, 1957, 276).

3. у сполуч. із сл. плечі. Піднімаючи, стискати. Я вмію ходити, трохи щулячи плечі, і від того ноги мої здаються ще довшими, ніж є насправді (Загреб .,День.., 1964, 235); — Все одно — страшно! — Уляна мерзлякувато щулить округлі плечі (Стельмах, І, 1962, 106).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 609.