ЩЕНЯ́, я́ти, с.

1. Маля собаки, а також вовчиці, лисиці і т. ін. На канапі з пов’язкою на голові напівлежить пані Люба, грається з щенятами (Вас., III, 1960, 193); На хаті в гнізді клекоче лелека, а на призьбі сидить босоноге дитинча, бавиться з щеням і щось говорить само з собою (Стельмах, II, 1962, 287); *У по-рівн. Я собі звернулось, Щеня мов під тином,— звичайне, мале, То й перелякалось (Шевч., II, 1963, 255); З розгону напливає берег. Човен м’яко, ніби щеня, ткнувся в нього носом (Стельмах, II, 1962, 57).

◊ Зі́нське щеня́ див. зі́нський.

2. перен., лайл. Про дітей (перев. неслухняних). А щоб ти не діждало, щеня суче! Та ще за нього бійку та сварку чини в хаті! (Коцюб., І, 1955, 438); — Ти чого підслухуєш, щеня? — і Віра люто шарпає за плечі необачного Славка (Кач., II, 1958, 20); Мартин Прокопович давай лаяти сина — отаке щеня і сміє на батька налітати (Коп., Навколо полум’я, 1961, 122).

3. перен., лайл. Дуже молода, недосвідчена людина; молокосос. Обличчя товстого Оникія наливається кров’ю. Він спиняє на Вустимкові важкий погляд і хрипло каже: — Щеня! Ти на кого сказав так? (Багмут, Опов., 1959, 12); Поручик, грюкнувши дверима, вийшов з вітальні.— Щеня! — злісно кинув услід Грижбовський (Цюпа, Назустріч.., 1958, 97).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 581.