ЩЕ́БЕТ, у, ч.

1. Спів деяких птахів (ластівок, солов’їв, жайворонків, щиглів і т. ін.). В різні фарби одягалися квітки, І до гнізд злітались з щебетом пташки (Щог., Поезії, 1958, 421); Коли ж трактори наближалися — жайворонячий щебет танув у голосній мові працьовитих машин (Ю. Янов., II, 1954, 129); Ластівки літали понад самою землею мовчки, без щебету (Тют., Вир, 1964, 197); З приміщення польового табору тим часом, перегукуючись із щебетом солов’їв, линуть звуки акордеона (Грим., Незакінч. роман, 1962, 207).

2. перен. Швидка, жвава мова (перев. жінок і дітей). Сутінки ллються проти ночі; Женці прибрались за пори, Спинились щебети жіночі, І плач, і регіт дітвори (Граб., І, 1959, 448); Біс його знає, що криється в цих великих очах: чи селянський сум за землею, чи за дитячим щебетом, який і досі сниться колишньому вчителеві сільської школи (Стельмах, II, 1962, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 576.