ШУСТЬ, виг., розм.

1. Те саме, що гульк 1. Аж шусть! пан писар з командою: — Де ваш Левко мандрований? (Кв.-Осн., II, 1956, 303); [Хома:] Не вспів очуматись як слід, Аж шусть, вбігає в хату дід, Наш сторож із бурси, і гукає: — А йди до ректора (Кроп., V, 1959, 281).

2. Уживається як присудок за знач. шу́снути. Бовтнувся я в ріку, як стояв, і так мене та вода освіжила, що я духом став на другім березі, перебіг через луку та шусть у лози (Фр., II, 1950, 25); І взяло ж таку звичку дитя: прокидається ледь світ — і шусть у ліжко, щоб хоч трохи відчути батьківської ласки (Цюпа, Краяни, 1971, 65).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 568.