ШТУ́РХА́ТИ, шту́рха́ю, шту́рха́єш, недок., перех. і без додатка, розм.

1. Те саме, що штовха́ти 1, 2. — Не штурхай мене… Я щось тобі скажу…— Нічо розумного не скажеш. Іди,— і знов штурхав [Дмитро] (Хотк., II, 1966, 228); Розсік [Турн] надвоє Філариса, В яєшню розтоптав Галиса, Крифею голову одтяв.., штурхав під боки, І самії кулачні доки Ховались, хто куди попав (Котл., І, 1952, 240); — Ларьку! злазь, бо замерзнеш..— і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину (Вас., Опов., 1947, 12); — Чому ж майстер так довго не переводить тебе в бригаду? — питав незнайомий, ліктем штурхаючи Андрія в плече (Чорн., Красиві люди, 1961, 25).

2. чим. Совати, тикати. Було як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять (Стор., І, 1957, 236); Світло від ліхтарика розповзалося в очеретах, воді і ледве освітлювало навколо. Згодом він погасив ліхтар і все штурхав веслом навкруг. (Досв., Вибр., 1959, 408); *У порівн. Застукотіло в двері, неначе хто штурхав палицею, а потім загуркало кулаком (Н.-Лев., IV, 1956, 239).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 552.