ШПУРЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех., що, ким, чим і без додатка. Різко, з силою кидати. — Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках.. — Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв на нас? (Мирний, IV, 1955, 97); Так дригнув ногою [Сагайда], що напівстягнутий старий його кірзовий чобіт відлетів за кільканадцять метрів.— Куди ви шпурляєте? — несподівано почувся знизу Маковеїв голос..— Хіба ви не бачите, що це я йду? (Гончар, III, 1959, 332); // Те саме, що виверга́ти. Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки (Ю. Янов., II, 1958, 128); *Образно. А по дорозі на село котився гул. Вітер сердито кидався, шматував його й клаптя шпурляв у темряву (Головко, І, 1957, 68); // безос. З огню почало викидать цілі снопи й шпурляло їх угору (Н.-Лев., II, 1956, 197); // Відкидати, викидати що-небудь звідкись. Шпурляла [Соломія] з скрині то свої сап’янці, то усяку одежину, доки знайшла на самому дні своє червоне намисто (Н.-Лев., VI, 1966, 391); Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки., подушку (Коцюб., І, 1955, 266); // Ставити, класти що-небудь недбало, як попало. Коли втомлювався [Уралов], зовсім виснажений, шпурляв акордеон у куток (Гончар, Тронка, 1963, 303); // перен. Недбало поводитися з чим-небудь. Він доведе, що в науці, як і в житті, є принципи, яких не можна то підносити вгору, то шпурляти під ноги (Жур., Звич. турботи, 1960, 13); // Те саме, що шпурля́тися. Розсердилася [Петренчиха], розгнівалася, біга по хаті, кочергами та хватками шпурляє (Л. Янов., І, 1959, 86); Настя сама не знала, на кого напастись. Шпурляла все в хаті, стукала, далі сіла й почала причитувать (Вас., І, 1959, 288); Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди (Смолич, II, 1958, 29); *Образно. Весно, ти мучиш мене!.. Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небі (Фр., XIII, 1954, 304); Грім гримить, шпурля перунами, кличе спраглий край (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 277).

∆ Шпурля́ти гру́дкою (грудки́, камінці́, камінця́ми і т. ін..) в чий горо́д — те саме, що Ки́дати камінці́ (каміне́ць) у горо́д (див. каміне́ць). Олеся догадалась, що Онися шпурляла грудкою просто таки в їх город, схопилась з стільця й почала ходити по світлиці (Н.-Лев., III, 1956, 177); Шпурля́ти гро́ші (грі́шми, гроши́ма) — нерозсудливо витрачати гроші. Примх, іграшок і розкошей З-за кордону не везли [люди]; Не шпурляли дурно грошей,— Та в кого вони й були? (Щог., Поезії, 1958, 369).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 528.