ШПУВА́ТИ, шпую, шпуєш, недок., діал.

1. тільки 3 ос. Діяти, виявлятися з великою силою (про стихійні явища). Зимою у нас добре буря шпує (Сл. Гр.); В Італію ми не доїдем. Бо море дуже щось шпує (Котл., т, 1952, 88).

2. Бризкати (у 3 знач.). Тримаючи в одній руці засвічений факел, а в другій пляшку з гасом, він набирає його якнайбільше собі в рот і потім з усієї сили виприскує на вогонь. Велике вогняне сяйво освітлює на мить вулицю й гасне, а з вулиці вже чується крик і лайка… — Чи тобі, люципере, місця мало, що ти заходився біля осель шпувати? (Шиян, Баланда, 1957, 7); Наполохані дівчата поклали її в ліжко, роздягнули, шпували на неї водою, давали щось нюхати, дзвонили, викликаючи лікаря… (Коз., Листи.., 1967, 202).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 527.