ШПИГУ́Н, а́, ч. Той, хто займається шпигунством. Догадуючись, що перед ним сидить його таємний ворог і шпигун, він [пріор] зважився говорити з ним попросту (Фр., II, 1950, 173); — Прийде отакий шляхтич до нас на сходку та почує наші розмови, та розповість старості… Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів (Тулуб, Людолови, І, 1957, 204); Ми день і ніч стерегли.. Де який диверсант з’явиться, чи шпигун, чи парашутист — всіх побачимо (Ю. Янов., І, 1954, 44); [Огнєв:] Зараз найстрашніший для нас ворог — шпигун або базіка (Корн., II, 1955, 45); Охрім прибіг у сільраду і наробив гвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами і радіостанцією (Тют., Вир, 1964, 258); Ім’я Булгаріна — шпигуна й сищика, донощика й жандармського агента в літературі,— було надзвичайно одіозним, викликала ненависть і презирство в літературних колах і просто серед порядних людей (Наука.., 4, 1966, 20).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 520.