ШПИГ¹, а, ч., розм. Те саме, що шпигу́н. — Панове, я не шпиг. По-польськи говорю. Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 43); Моя пам’ять перебирала цілу галерею шпигів, яких я знав у багатьох городах, але не могла згадати, де й коли я бачив цього добродія (Коцюб., II, 1955, 428); [Сганарель:] Нас викрито. Я бачив, недалечко чернець якийсь блукає… Се шпиг від інквізиції, напевне, а може й кат з отруєним стилетом (Л. Укр., III, 1952, 367); *Образно. Моя люба! Мій розум — досвідчений шпиг, А до того ще й блазень штудерний,— Свідок фіглів твоїх 1 любовних інтриг (Вороний, Вибр., 1959, 182); *У порівн. Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг… (Вовчок, VI, 1956, 231).

ШПИГ², виг., розм. Уживається як присудок за знач. шпига́ти і шпигну́ти. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу,— аж мене в поперек — шпиг! (Мирний, IV, 1955, 354).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 518.