ШМИГНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм,.

1. Однокр. до шми́гати 1. Руда ящірка шмигнула з-під ніг і зникла (Донч., Дочка, 1950, 12); Одна по одній зірвалися сусідки й шмигнули за поріг (Панч, В дорозі, 1959, 43); Птиця шмигнула перед очима й заховалася в рясних деревах (Шиян, Переможці, 1950, 32); // Крадучись, проскочити крізь щось, повз кого-, що-небудь кудись. Вибравшися з найбільшої сутолоки, він збочив з вулиці, шмигнув крізь одні створені [відчинені] сіни (Фр., VIII, 1952, 364); Часом їм здавалося, що поміж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк (Коцюб., І, 1955, 360); Нічим не виявивши себе, Віра шмигнула понад парканом у найглухішу частину садиби (Шиян, Баланда, 1957, 171); Мимо нього шмигнув великий сірий кіт (Донч., І, 1956, 68); Раптом з городу з-за хати вибігла постать із сутіні й шмигнула повз вікна (Головко, II, 1957, 139); // Зникнути десь, заховавшись. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула в збіжжя і щезла в ньому (Фр., VII, 1951, 78); Шарко, побачивши, що його вже викрили, підібгав хвоста й шмигнув у кущі (Панч, Гарні хлопці, 1959, 100); Дівчинка, як до рідної мами, кинулась довірливо до людини в плащі, шмигнула під полу і пропищала звідти: — Заховайте мене спочатку, тоді я вам усе розповім (Ів., Вел. очі, 1956, 27); *Образно. По вулиці пил побіг сполоханий і ген за селом шмигнув. У бур’яни (Головко, І, 1957, 110).

2. у сполуч. із сл. ніс, рідко. З шумом утягнути носом повітря.-Нащо було брати її з собою? — незадоволено шмигнув носом Сашко (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 40).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 502.