ШКАРБАНИ́, ШКАРБУНИ́, і́в, мн. (одн. шкарба́н, шкарбу́н, а, ч.), розм. Старе, стоптане, рване взуття (чоботи, черевики і т. ін.). На Миколі була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старі шкарбани з дірками, звідкіль виглядали солом’яні устілки (Н.-Лев., II, 1956, 200); Слізно почала вона благати брата, щоб він або зовсім не виходив до гостей, або взув чоботи замість цих шкарбанів (Крим., Вибр., 1965, 345); Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним платком, у шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з сіней (Мирний, IV, 1955, 299); Опустив [дід Євмен] ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбуни и, покректуючи, почав озуватись (Стельмах, Правда.., 1961, 210).

∆ Стари́й шкарба́н (шкарбу́н) — про стару людину. — Не дивуйтесь на старого шкарбана,— озвався після хвилинного мовчання Жербина, сперся всім великим костистим тілом на ціпок і, втупившись у підлогу, важко зітхнув (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 25); Марко Лукич [Кропивницький] створив закінчений тип чванливого, дурного й нікчемного старого шкарбуна — козацького полковника (Минуле укр. театру, 1953, 149).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 471.