ШЕПТУ́Н, а́, ч., розм.

1. Той, хто говорить, співає і т. ін. пошепки, дуже тихо. В останні роки з’явилося чимало сортів отих виконавців [пісень]: хрипуни, шептуни, шелестуни тощо (Літ. Укр., 17.XII 1968, 4).

2. Той, хто поширює чутки, поговори, потайні розмови. Останніми днями в городі більше та більше з’являлось ворожих під’юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих відвідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 479); // Той, хто доносить на кого-небудь. Султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав (Тулуб, Людолови, І, 1957, 418); У харківському професорському колі Потебня був взірцем особистої порядності, відкритого презирства до донощиків-шептунів (Мовозн., XVI, 1961, 102).

3. заст. Той, хто, чаклуючи, промовляє наговір, нашепт, приворот. Вмить до послуг його вже стоять: Шептуни, знахарі, ворожбити (Воскр., З перцем!, 1957, 266).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 442.