Про УКРЛІТ.ORG

шельма

ШЕ́ЛЬМА, и, ч. і ж., розм. Хитра й спритна в своїх учинках людина. Запорожець зареготав.— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? (П. Куліш, Вибр., 1969, 188); Поглядав дід Пилип, любувався шельмою-їздовим, усміхався (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 153); —Ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви (Тулуб, Людолови, І, 1957, 302); // Уживається як лайливе слово. "Га,-крикнув [пан],— шельмо, так ти робиш!" На мене шнуром замахнувсь (Фр., XIII, 1954, 109); — Як тебе звать? Йваном! Брешеш. А я знаю, що ти Кручок. Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма! (Коцюб., II, 1955, 200).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 439.

вгору