ШЕЛЕ́СТЬ, виг.

1. Уживається як присудок за знач. шеле́снути. Поза кущем щось шелесть, шелесть! (Номис, 1864, № 4356); Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом — шелесть що-небудь (Тют., Вир, 1964, 240).

2. розм. Те саме, що шасть. Подякував [сирота] за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! (Шевч., II, 1963, 269); [Кіндрат Антонович:] А я, здуру, шелесть за рушниками. І вхопив приданого, в обидві жмені вхопив!.. (Кроп., II, 1958, 300).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 437.