ШАРПОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., перех. і неперех. Підсил. до ша́рпнути. Шарпонув [Іван] віжками (Вас., І, 1959, 303); Шарпонув [льотчик] парашут, і душа замліла: парашут розкрився (Гончар, Тронка, 1963, 22); Домаха, вискнувши, шарпонула чоловіка за рукав (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 95); І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві (Вас., II, 1959, 394); Хлопець, товариш, хотів пожартувати, сховався за пліт та як ахне перед самими кіньми! Коні злякалися, шарпонули й довго волокли хлопця з собою (Хотк., І, 1966, 164); — Та йди ж, бісів сину, людям поклонися за честь,— шарпонув до себе [Кирило] чоловіка загрубілою від огню і заліза рукою (Стельмах, II, 1962, 20); Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, ..гіркого, болючого, принесла з собою й відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим… (Коцюб., І, 1955, 145); Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина,..-сила високого мистецтва (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 255); Килині аж серце шарпонуло: як та бур’янина — Гнатко! (Головко, І, 1957, 265).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 417.