ЧХНУ́ТИ, чхну, чхнеш, док.

1. Однокр. до чха́ти 1. Піднесла [Явдоха] йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі (Кв.-Осн., II, 1956, 202); Хмельницький запалив люльку, і хан Магомет-Гірей від того, що дим тютюновий залоскотав у носі, чхнув (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 565); Трактор чхнув, здригнувся (Рад. Укр., 5.IV 1959, 3).

2. на кого —що і без додатка, перен., вульг. Однокр. до чха́ти 2. Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми! — Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш, та й чхнеш! (Вовчок, І, 1955, 26).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 393.